Банк портретів / Бобровська Марія, сини Михайло та Микола

Бобровські Марія, Михайло та Микола

Сім’я Бобровських мешкала на околиці Києва у приватному будинку біля озера, поруч із високою горою, де була вирита печера, яка служила їй бомбосховищем. Марія Панасівна Бобровська мала трьох дітей: 16-річного Миколу, 14-річного Михайла та 6-річну Ольгу.

Півтора року сім’я переховувала в себе хлопця, який урятувався 15-річним із Бабиного Яру, де серед багатьох інших євреїв були розстріляні його мати й молодша сестра. Рувим Штейн іще до виходу розвідав усе й умовляв матір залишитись, та вона не вірила, що хтось убиватиме стільки невинних і беззахисних людей. Зрозуміла, що це кінець, лише коли спалили їхні документи. Тоді жінок загнали в машини, а чоловіків колоною відправили до Яру. Мама із сестрою почали вириватись і кричати, але їх усе одно відвезли «душогубкою». Останнє, що почув хлопчина, – мамин крик «Біжи!».

«З перших кроків шляху я став шукати можливість утекти з колони. Але як? Колону конвоювали озброєні гітлерівці. Коли до Яру залишилося не більше 300 м, – крики й постріли вже були чутні, – я непомітно вискочив із колони в кювет, проліз у водостічну трубу під шосейною дорогою і заліг. Не знаю, як мені вдалося заскочити в неї, тому що вибратися звідти я не міг довго: був худий, але труба й зовсім вузька. Просидів у ній до глухого вечора, все чекав, коли перестануть іти колони з конвоїрами. Боявся собак: раптом мене учують і розриють. Але, напевно, їм вистачало інших людських запахів... Коли колони стали проходити рідше, виліз на протилежну сторону дороги й через старий цвинтар та городи вийшов на околицю міста, а вночі проник до себе додому. Цілий тиждень я не виходив із квартири й тільки після того, як почув, що хтось намагається ззовні відкрити двері, з другого поверху через балкон спустився по водостічній трубі і втік. І більше додому не повертався». Зі спогадів Рувима Штейна

Марія Бобровська зустріла Рувима – шкільного друга своїх синів – на ринку, де він намагався торгувати картоплею, яку викопав на покинутих городах, і забрала до себе. Шість тижнів вони ховали хлопця в бомбосховищі від облав. Тим часом Мишко Бобровський через сина директора школи № 122 Юрія Танського дістав для товариша свідоцтво про народження на ім’я Володимира Сергійовича Медведенка, українця. Із цим документом Рувим одержав «аусвайс» і почав працювати на вокзалі прибиральником, адже не хотів наражати друзів на небезпеку.

Через два тижні він пішов із Києва, рухався сільськими дорогами, ночував то в теплій хаті, якщо пускали погрітися, то в скирті соломи, то в холодному хліві. Хоч і суворо заборонялося ховати євреїв, і карали це розстрілом, але українці здебільшого допомагали: хто їжею, хто взуттям. Багато хто запрошував перезимувати в нього в селі, але хлопець боявся й ішов далі. Поки одного разу в люту заметіль знесилений не заснув у глибокому сніговому заметі.

«Отямився я в хаті бригадира колгоспу – він знайшов і підібрав мене в пургу, відігрів, нагодував і вилікував від обмороження. Через тиждень я вже ходив. Став працювати опалювачем у місцевому колгоспі в Брянській області. А потім мене прихистила Агафія – мати чотирьох дівчаток від двох до одинадцяти років. Її чоловік був на фронті. Вона навчила мене орати й сіяти, косити й теслювати, крити дах і плести лапті, пасти коней. Я жив у неї і допомагав їй близько двох років. І це був час постійної тривоги за себе й за сім’ю, яка мене переховує». Зі спогадів Рувима Штейна

У жовтні 1943 р. юнака призвали до Червоної армії. У боях за Балтику він був тяжко поранений, потрапив у полон і був визволений у травні 1945 р. У 1946 р. Рувим демобілізувався й оселився в родичів у м. Баку, де працював ливарником. 1951 р. повернувся до Києва, закінчив Інститут фізкультури, вчителював у рідній школі № 122. Став відмінником народної освіти України, одружився, виростив трьох дітей, онуків.

«Напевно, я справжній помер там, у Бабиному Яру, а те, що залишилося, – викривлена тінь…» Зі спогадів Рувима Штейна

6 лютого 1992 р. Яд Вашем удостоїв Марію Бобровську, а також її синів Миколу й Михайла Бобровських почесного звання «Праведник народів світу».

Юлія Слесарчук

м. Київ

Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі