Банк портретів / Зубков Василь та Зубкова Марія

У прийомній родині

     Неллі Ципіна народилася 1932 р. у м. Горлівка, у родині Лева Менделевича та Зінаїди Борисівни Гордонів. Через три роки в маленької Неллі з’явився братик Емануїл. Мати була домогосподаркою, а батько, гірничий інженер, працював у гірничорятувальному загоні.

Після закінчення першого класу Неллі перебувала на канікулах у Дніпропетровську в родині свого дідуся,  Бориса Гершковича Фруміна, якому на той час минуло 67 років, та 43-х річної тітки Розалії Борисівни, які мешкали на  вул. Дзержинського (нині - вул. В. Вернадського).

     «Коли почалася війна, дідусь та тітка кожного дня очікували, що за мною приїде хто-небудь з батьків. Однак сталось все по-іншому. Як з’ясувалося потім, батька в перші ж години війни, було мобилізовано, а мати з братом терміново евакуйувались у м. Бузулук Чкалівської області». Зі спогадів Неллі Ципіної.

     У зв’язку зі стрімким наближенням гітлерівських військ до міста рідні вирішили евакуюватися разом із нею. Розалія Борисівна працювала лікарем у залізничній лікарні, і їй довго не надавали відповідних документів. Коли ж тітка Неллі отримала довгоочікуваний дозвіл, уже практично не можна було евакуюватися.

«У місті й на вокзалі була паніка. В один із днів нам все ж вдалося завантажитися у вагон. Несподівано розпочалось потужне бомбардування станції, наш вагон було пошкоджено, й ми не змогли виїхати. Дідусь вирішив не продовжувати спроби евакуюватися. Тому ми оселилися  в квартирі родичів по вул. Короленка, 25, які евакуювалися раніше і залишили дідусю ключі». Зі спогадів Неллі Ципіної

Із перших днів окупації для дніпропетровських євреїв настали тяжкі часи. За наказом німецького командування люди єврейської національності повинні були носити на рукаві розпізнавальну пов’язку із шестикутною зіркою. Увечері 11 жовтня 1941 р. двірник повідомив, що родина повинна з’явитися наступного дня з речами та харчами на за визначене місце збору. За ухиляння від виконання наказу – розстріл. У нижній частині проспекту Карла Маркса (нині проспект Дмитра Яворницького) утворилася колона. Люди висували припущення про те, що іх ведуть на товарну станцію, щоб відправити до Палестини. Але колону зупинили біля глибокого яру  поблизу Тонельної балки, речі наказали відкласти вбік. Невдовзі з боку яру почулися довгі безперервні кулеметні черги. Коли стрілянина припинилася та наступили сутінки, натовп пробував розбігтися, але охорона  відкрила інтенсивний вогонь, і люди інстинктивно припали до землі.

     Настала холодна осіння ніч. Люди намагалися стояти якомога щільніше, щоб якось зігрітися. Дехто  не витримував нервового потрясіння – і помирав. На тіла мертвих клали дітей. Маленькі хлопчики й дівчатка плакали й просилися додому, люди похилого віку молилисяся.

     «На світанку знову застрочив кулемет, і колона ставала все менше й менше. Протягом дня на машинах підвозили все нові й нові партії євреїв. Моя тітка Роза плакала й лементувала, що через неї я загину. Вона докоряла собі, що не змогла мене вчасно повернути батькам. Мені дуже шкода було тітку, і я декілька раз брала її та дідуся за руки й вела в кінець колони, щоб відтягнути час нашої загибелі». Зі спогадів Неллі Ципіної.

     Наприкінці другого дня розстрілів родина підійшла до краю яру. Так сталося, що за мить до пострілів Неллі впала на землю. Можливо, її штовхнув дідусь, рятуючи онуку від неминучої смерті. Дівчинка опритомніла від холоду та важкості тіл, які лежали на ній. Вона вибиралася з-під трупів і  раптом почула команду: «Встань!». Перед нею стояв німецький офіцер, який вільно володів  російською мовою.

     «Мене лихоманило, я плакала й говорила, що я приїхала з Донбасу в гості, що я росіянка, що я випадково потрапила в колону з людьми, до яких я приїхала. В принципі, я була мало схожа на єврейських дівчат. Офіцер став мене уважно роздивлятися. Потіи він підвів мене до купи речей, взяв звідти великий картатий платок й накинув на мене. Крім того, він встромив у мої руки буханку хліба. Після цього офіцер провів мене через поліцейське оточення». Зі спогадів Неллі Ципіної

     Неллі опинилася на звалищі й не знала, куди йти. І в цей час повз неї проходив один із поліцаїв, і вона звернулася із запитанням до нього. Поліцай злобно відповів: «Не разговаривай много, иди за мной». Дівчинка ледве встигала за ним, і через деякий час він зник. Дотримуючись  того ж шляху, яким вони йшли на розстріл, дівчинка повернулась туди ж вул. Короленка, де вона раніше мешкала.

     «Наша квартира була зачинена, і я постукала до сусідки – тітки Насті, з дітьми якої я грала. Вона впустила мене й поклала у ліжко. Лише через тиждень я змогла піднятися». Зі спогадів Неллі Ципіної

     Сусідка розповіла бездітним сусідам Зубковим про те, що в неї перебуває дівчинка з Донбасу, росіянка, яка приїхала погостювати до сусідів-євреїв і тепер залишилася сама. Сусідка, тітка Настя, не могла залишити Неллі в себе, бо в неї було двоє своїх дітей і годувати всіх не було чим. Зубкови, після роздумів, погодилися взяти дівчинку до себе.

      «Моя прийомна мати – Марія Федорівна, до війни працювала двірником. Батько, Василь Юхимович , працював конюхом й мав коняку та бричку. Це дозволяло під час окупації якось існувати. Поступово я звикла до нової родини, почала гуляти у дворі й на вулиці. Мене дуже тривожило те, що хлопці з сусідніх дворів, дражнили мене «жидовочкой». Вочевидь, вони раніше помічали меня в товаристві дідуся й тітки Рози. Мої побоювання виявились небезпідставними». Зі спогадів Неллі Ципіної.

Приблизно через два місяці до квартири Зубкових увійшли гітлерівські солдати на чолі з офіцером. Вони повідомили, що згідно з чиєюсь заявою, в родині Зубкових мешкає єврейська дівчинка. Марія Федорівна почала дуже плакати й переконувати офіцера, що Неллі - росіянка, сирота і навіть її далека родичка.

    «Поглянувши на мене і, вочевидь, не виявивши типовості в моїй зовнішності (я була світлоока, з прямим каштановим волоссям), офіцер пожалів нас, але в категоричній формі вимагав, щоб на мене були оформлені документи і я була удочерена офіційно через міську управу. Доти він мене заарештовує. Мати повинна кожні два дні відмічатися в поліцейському комісаріаті, а батько повинен привезти відповідні документи з села Шамшино, звідки була родом Марія Федірівна». Зі спогадів Неллі Ципіної

     Протягом приблизно двох місяців Неллі перебувала в ув’язненні. Її систематично викликали на допити. Кілька разів жорстоко били. Камера була з цементу, з мокрими стінами. Неллі весь час дрижала від холоду й від страху. На допитах і, власне, про себе твердила одне й те ж: «я – росіянка, сирота, мати померла від тифу, коли я була маленькою, батько загинув на шахті, Зубкови – далекі родичі».

«Мої відповіді були переконливими, оскільки я жила в середовищі гірничорятувальників та шахтарів, де чула величезну кількість таких сумних історій. Батько Василь повернувся з села та привіз необхідну довідку. Мене випустили з ув’язнення. Відповідно до цієї довідки в міській управі Зубкови в моїй присутності оформили удочерення. Я стала Зубковою Неллі Василівною». Зі спогадів Неллі Ципіної

     Через деякий час після визволення Дніпропетровська в місто почали повертатися єврейські родини. Про долю Неллі Гордон дізналася лікар Чегринська, яка вирішила розшукати її рідних. Усим своїм пацієнтам - євреям вона розповідала про дівчинку й просила долучитися до пошуку людей на прізвище Гордон. 14 березня 1945 р. до Чегринської на прийом прийшла двоюрідна сестра Неллі, Маара Гордон. Дізнавшись, що дівчинка жива, Маара кинулася до своєї матері, тітки Рахілі, і вони разом прийшли на подвір’я на Короленка. Саме тоді Неллі разом зі своєю прийомною матір’ю йшла назустріч за покупками в крамницю.

«У душі я була щасливою, але інтинктивно не висловлювала радості перед своіми рятівниками, які стільки пережили і ризикували задля мене власним життям. Через день, за телеграмою тітки Рахіли, за мною з Донбасу з м. Красний Луч, приїхав батько. Усі наступні роки я підтримувала стосунки зі своїми рятівниками:  ми переписувалися та періодично гостювали один в одного». Зі спогадів Неллі Ципіної

     У 1968 р. Василь Зубков захворів і перебував у тяжкому стані. Неллі приїхала щоб із ним попрощатися. Через деякий час її названий батько помер. Марія Зубкова померла в 1982 р., в обласній лікарні Дніпропетровська, куди Неллі влаштувала її на лікування.

     Згідно із заявою Ципіної Неллі Львівни її рятівникам, Зубкову Василю Юхимовичу та Зубковій Марії Федорівні, в 1998 р. було посмертно присвоїно почесне звання Праведник народів світу.

УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ ВИВЧЕННЯ ГОЛОКОСТУ

м. Дніпро

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі