Банк портретів / Ільницький Петро, Василь, Степан, Кароль та Михайло, Шеремета Катерина

Ільницькі Петро, Василь, Степан, Кароль та Михайло, Шеремета Катерина

Багатодітна родина Ільницьких проживала в с. Розточки на Станіславщині (нині – Івано-Франківська область). До початку Другої світової війни село належало Польщі. У ньому жили українці, євреї та поляки. Ільницькі мали з усіма добрі стосунки. 33-річна Марія і 35-річний Петро працювали на землі й виховували п’ятьох дітей: 15-річного Василя, 10-річного Степана, 9-річного Кароля, 5-річного Михайла та 4-річну Катерину. У 1938 р. Марія померла, і Петро залишився сам із дітьми.

Ільницькі товаришували з єврейською сім’єю Кесслерів, яка жила по сусідству. Восени 1941 р. за наказом нацистської влади всі євреї Розточків залишили свої домівки, їх переселили до гетто в м. Болехів.

Улітку 1942 р. подружжю Кесслерів із дітьми Малкою і Яковом, племінницею Сарою та її чоловіком Юделем Розеном пощастило втекти з гетто, і вони повернулися до села. Неподалік у лісі втікачі спорудили землянку й сподівалися на підтримку односельців. По допомогу Кесслери звернулися до Петра Ільницького. Один раз на кілька днів він збирав кошик із провізією і йшов у ліс, де залишав її в умовленому місці або передавав одному з євреїв. Ризикуючи бути викритими, замість батька до лісу ходили діти, нібито по гриби чи хмиз.

Так тривало до весни 1943 р. Та Петро не міг утримувати переховуваних самотужки, бо ж і його власна сім’я жила впроголодь. Кесслери запропонували Ільницькому розшукати в Болехівському гетто євреїв, які підтримали б їх грішми в обмін на проживання у сховку. На ці умови погодилися Бернард і Еда Леви з 19-річною донькою Дизею. Але за день до запланованої втечі Бернард загинув. Вирвалися з гетто лише дружина й донька. Та грошей у них не було.

«Улітку 1942 р. німці організували робочі табори в Болехові. До цього часу майже всі непрацездатні євреї були знищені. Ми з мамою потрапили в табір з переробки шкіри, а тато – в інший. Це була дуже важка робота. Мій батько знав Петра Ільницького із с. Розточки. Вони товаришували, поважали один одного. І коли почався цей жах, Ільницький зустрівся з моїм батьком і пообіцяв йому, що допоможе врятуватися. Вони домовилися зустрітися 15 липня 1943 р. Ільницький мав відвезти нас у ліс, у Карпати. Там була землянка, в якій переховувалося дев’ять євреїв. Але за два дні до зустрічі німці знищили табір, в якому перебував мій батько. Ми з мамою змогли втекти. У призначений день Петро Ільницький приїхав по нас і повіз у ліс, як і обіцяв. Він нас не покинув, годував і дуже підтримував. У лісі, де ми переховувалися, метрів за 600 від нас була ще одна землянка, у ній жило близько 30 євреїв. Але їх знайшли і знищили. Четверо з них утекли і випадково потрапили до нас. Ільницький дозволив і їм залишитися...». Зі спогадів Дизі Рибак (Лев)

У серпні 1943 р. Петро допоміг урятуватися родині Мойсея Грюншлага. Уночі, сховавши його з двома синами – 17-річним Яковом і 13-річним Абрамом – на дні воза, вивіз їх із Болехівського гетто. Близько двох тижнів Грюншлаги переховувалися в будинку Ільницьких, доки з’явилася можливість переправити їх до лісу. Тим часом у землянці до Кесслерів приєдналося ще четверо євреїв.

Упродовж 1943 р. у сховку знайшли притулок 16 євреїв.

Забезпечити їжею та всім необхідним стількох людей було нелегко. Петро Ільницький не міг закуповувати продукти, ліки й решту необхідного в одному місці. Щоб не привертати уваги односельців, його діти ходили близькими селами, а потім переправляли припаси в ліс. Але, попри всі зусилля української родини, яка ділилася своїм мізерним раціоном з утікачами, до кінця окупації від хвороб померло восьмеро євреїв.

Родина Ільницьких підтримувала український визвольний рух. Василь Ільницький у 1943 р. вступив до УПА. Загинув у сутичці з радянськими спецслужбами у 1946 р. Решта членів родини потрапили у списки на депортацію.

Петрові з меншими дітьми – Михайлом і Катериною – вдалося втекти з пересильного пункту в с. Гошів, а Степана й Кароля в 1947 р. депортували до Казахстану, в м. Караганда. Наступного року брати втекли й повернулися до села. У 1948 р. Петра, Степана та Кароля заарештували й засудили на півтора року ув’язнення. На допиті Петро Васильович заявив, ніби Михайло та Катерина померли. Відбувши ув’язнення, Петро із синами був депортований у Караганду.

Михайло й Катерина підпільно проживали в селі, доки в 1952 р. там почали організовувати колгосп. Цього самого року вони були відправлені на спецпоселення в Казахстан.

До України родина повернулася в 1974 р. У 1980-х рр. сім’ї врятованих євреїв відновили зв’язок зі своїми рятівниками.

У 1994 р. Петро та Василь Ільницькі посмертно, а також Степан, Кароль, Михайло Ільницькі та Катерина Шеремета (Ільницька) удостоєні звання «Праведник народів світу».

Світлана Демченко

м. Київ

Національний музей історії України у Другій світовій війні

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі