Банк портретів / Бойко Лукія

Бойко Лукія

Лукія Бойко з родиною проживала в с. Маркостав на Волині. Бог подарував їй із чоловіком четверо дітей – двох донечок і двох синочків. Часи були тяжкі. У пошуках кращої долі чоловік поїхав до Аргентини на заробітки. Прощаючись у 1939 р., обоє планували, що це ненадовго та згодом Лукія з дітьми перебереться до чоловіка. Але розлучилися вони тоді назавжди. Війна перекреслила всі плани і мрії родини. Молода жінка залишилася сам на сам, але не опустила руки, мужньо боролася за виживання. І навіть тоді, коли восени 1941 р. до її хати постукала єврейка з трьома донечками, Лукія відкрила їм двері й прихистила, усвідомлюючи, що ризикує не лише своїм життям, а й життям чотирьох малолітніх дітей.

«…Бабусі тоді було 39 років. Сама виховувала чотирьох дітей. На свій ризик взяла місію врятувати ще одне життя. Єврейська жінка, яка попросилася до бабусі, залишила у неї 16-річну Маню, а сама з двома дочками, Женею та Беллою, пішла до сусіднього села. Вони всі врятувалися і зустрілися після війни…». Зі спогадів Любові Іваницької, онучки Лукії Бойко

Маня Голдапель розповіла Лукії про поневіряння, які довелося пережити її родині. Свого часу сім’я проживала в с. Крилів (Польща), а напередодні війни перебралася до м. Володимир-Волинський. Батько Девід заробляв на життя риболовлею, а дружина Гелена з доньками йому допомагали. Відразу після окупації міста всіх євреїв зігнали до гетто. На літо їхню родину відправили на збір урожаю, а потім вони знову повернулися в гетто. Із жахом довідалися, що, коли їх не було, нацисти знищили шість їхніх тіток, п’ятеро дядьків, їхніх дітей – всього понад 60 чоловік із родини. Того ж дня вирішили тікати, але Девідові не вдалося вийти з гетто, його розстріляли. Гелена з доньками дивом врятувалися. Кілька днів вони з мамою поневірялися лісами та полями, ночували в скиртах соломи. Знаходилися добрі люди, які допомагали харчами, а потім вони опинились на обійсті Лукії Бойко.

«…Ховали на печі і закладали подушками, і хтось в цей час мусив сидіти біля неї, бо могла й чхнути, то щоб не було ніякої підозри. Але, дякувати Богу, все обходилося так два роки. У селі знав лише сільський староста і бабусина сестра Ганна, що вони переховують єврейку. Моя бабуся була глибоко віруюча людина і вона вірила, що Бог її захистить, і покладала всю надію на нього. Так і сталося, що два роки вони переховували і всі залишилися живі і залишилася Маня. Вона дуже цінувала те, що врятували їй життя…». Зі спогадів Любові Іваницької

Після війни Гелена з доньками переїхали до Ізраїлю, а згодом – до США. Минуло майже 70 років, а Маня Лейфер-Голдапель пам’ятала свою рятівницю – тітку Лукію та її дітей. Історію свого порятунку розповідала синам Девіду, Джефрі та Сіднею й вірила, що колись дізнається про родину Бойків. Ця подія відбулась у 2007 р. За станом здоров’я Маня не змогла прилетіти в Україну, але троє її синів із невістками побували в с. Маркостав. На жаль, Лукія відійшла у засвіти ще в 1967 р., але був живий її син Леонід, який добре пам’ятав Маню, адже на той йому було 10 років. Вони довго розмовляли по Skype, згадуючи важке дитинство.

«…Леоніду було за 60 і він був не дуже здоровий. Він привітав нас щирою усмішкою, він не міг зупинитись обіймати і цілувати нас, ніби ми були загубленою частиною їхньої родини. Найемоційнішим моментом було те, як ми слухали телефонну розмову Леоніда і моєї мами… Мама часто нам розповідала, що Лукія навчила її прясти і робити вироби з тіста. Але найбільш цінним стало те, що вона навчила терплячості, жертовності, альтруїзму та відваги. Відваги ризикувати собою заради порятунку іншої людини…». Зі спогадів Сіднея Лейфера, сина врятованої Мані Лейфер-Голдапель

21 травня 2019 р. Лукія Бойко посмертно удостоєна звання «Праведник народів світу». Нагороду вручали родині 5 лютого 2020 р. в м. Львів. На жаль, два місяці не дожив до цього дня Леонід, тож диплом та медаль отримала його донька Любов Іваницька. На церемонію нагородження із США приїхали діти врятованої – Девід і Сідней Лейфери.

«…Моїй мамі було 16 років, коли нацисти захопили Володимир-Волинський. Дід Девід намагався врятувати родину, але його знищили. Я дуже вдячний людям, які тоді вирішили, що готові ризикувати заради порятунку ближнього свого. Місією свого життя обрали порятунок людей, на яких чекала смерть. Мати-одиначка Лукія Бойко стала рятівницею моєї мами…». Зі спогадів Девіда Лейфера, сина врятованої Мані Лейфер-Голдапель

Світлана Демченко

м. Київ

Національний музей історії України у Другій світовій війні

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі