Бондаренки Марія, Іван, Анастасія та Іван, Чехова (Бондаренко) Людмила, Чехова Наталя

Іван Бондаренко проживав із великою родиною в м. Київ на Подолі – на вул. Щекавицькій. Глибоко віруючий християнин, він устиг побувати серед прочан, які в 1914 р. здійснили прощу до Гробу Господнього – коли м. Єрусалим належало ще Османській імперії.

Народився Іван Андрійович у 1878 (згідно з іншими джерелами – 1879) р. На пів десятка літ молодша була його дружина Марія Фролівна – 1883 (1884) р. н.

Двоє дітей подружжя на момент початку німецько-радянської війни були дорослими й створили власні сім’ї. У дочки Людмили (1902 р. н., в заміжжі – Чехової) була своя дочка-підліток Наталя (1926 р. н.). Іван-молодший (1913 р. н.) та його дружина Анастасія (1915 р. н.) виховували малят Володю й Ганнусю. Із початком бойових дій Івана-сина було мобілізовано на фронт.

Людмила працювала бібліотекаркою в парку культури та відпочинку «Березовий гай» на Куренівці й мала товаришку по роботі – єврейку Ревекку (за іншими джерелами – Рахіль) Когут (1911; за іншими джерелами – 1916 р. н.). Подруга жила в районі Деміївки, на вул. Совській, із трирічним сином. Неподалік мешкали її три сестри. Дві старші – мали власні сім’ї, чоловіків їхніх теж мобілізували. Молодшій було 12 років.

Однієї ночі на початку жовтня 1941 р. Когут постукалася до Бондаренків – і, впустивши нічну гостю в дім, господарі довідалися, що більшість її родини (понад 10 осіб) страчено в Бабиному Яру. Сама вона дивом урятувалася, бо впала в рів живою. Там під тілами розстріляних – пролежала до сутінків, а відтак вилізла на поверхню й дісталася до помешкання незнайомої літньої жінки, в чиєму льоху провела три дні. Рятівниця, чиє ім’я, очевидно, вже так і залишиться незафіксованим для історії, виходжувала втікачку, напувала трав’яними настоями, наділила одягом. Відчувши зрештою в собі сили рухатися далі, Ревекка (Рахіль) вирішила добиратися до Людмили.

Спершу Бондаренки ховали врятовану від будь-чийого стороннього ока.

Тим часом на рідну вул. Щекавицьку повертається Іван-молодший. Він під час оборони м. Київ спершу потрапив у полон, але, як сам повідомляв у описі тогочасних подій, звідти «вирвався». Віднайшовши свій дім і влаштувавшись працювати на електростанцію, Іван, як і решта сім’ї, перейнявся долею «квартирантки». Ба навіть роздобув із допомогою приятеля для неї документи. Тепер у Людмилиної подруги з’явилося нове ім’я – Раїса Дашкевич. Національність – «українка». Із тими паперами вона вже дозволяла собі мандрівки, часом дуже далекі від Подолу. Ходила разом із Людмилою навіть по селах – вимінювати в місцевих жителів продукти за речі. Щоправда, Бондаренкам таки не раз доводилося з’являтися до поліції для підтвердження Раїсиної національності.

Їхня сім’я надавала притулок утікачці два роки, до початку листопада 1943 р., коли Червона армія вибила з м. Київ частини Вермахту.

Згодом жінка переїхала до США й оселилась у м. Нью-Йорк. Раїсою Дашкевич вона залишилася назавжди – і в радянських, і в американських своїх офіційних документах.

У 1992 р. Іванові-старшому та Марії Бондаренкам і Людмилі Чеховій (посмертно), а також Іванові-молодшому та Анастасії Бондаренкам і Наталі Чеховій (за життя) було присвоєно звання «Праведник Бабиного Яру».

6 лютого 1992 р. Яд Вашем удостоїв їх усіх шістьох звання «Праведник народів світу».

До нагород і почесних звань дожила тільки половина рятівників із великої віруючої родини.