Бєлова Олександра

Коротке життя Олександри Георгіївни Бєлової було дуже непростим, але яскравим. Народилася в Болгарії 20 лютого 1902 р. Батько – болгарин, будівник залізниць, мати – напівнімкеня, напівросіянка, зі збіднілих дворян. У дитинстві Олександра осиротіла й опинилася в м. Харків під опікою своєї тітки – рідної сестри матері. У 35 років жінка стала вдовою. Чоловік Олександри, Іван Никифорович Овчаренко, кореспондент центральної республіканської газети «Вісті», трагічно загинув у 1937 р. – потонув у р. Дніпро. Невдовзі вона переїхала до м. Київ, де працювала завідувачкою відділу в редакції газети «Тваринництво України». На початку війни разом із 11-річною дочкою Лілею (Людмилою) виїхала до м. Харків і залишилася в окупованому місті. Бєлови оселилися в будинку «Профпрацівник», в якому жили ще на початку 1930-х рр. Тут залишилися сусіди, які їх пам’ятали, поверхом вище жили дві двоюрідні сестри Олександри Бєлової.

У середині грудня 1941 р. нацисти зігнали харківських євреїв у бараки в районі Харківського тракторного заводу. У бараках опинилася й Роза Борисівна Беркович, довоєнна знайома Олександри Бєлової. У перших числах січня 1942 р. вона з двома дітьми втекла з гетто. Спочатку Роза звернулася за допомогою до товариша чоловіка по службі, але там її не прийняли. У розпачі вона прийшла до свого дому, і, зустрівши сусідку Олександру Бєлову, слізно благала її врятувати дітей, залишених у районі Тракторного. Олександра пройшла в обидва кінці майже 40 км, тягнучи за собою у двадцятиградусний мороз сани з дочками Беркович. Молодшу, 3-річну Іру, забрала до себе хатня робітниця Рози – Зінаїда Логвиненко, а 11-річну Олену Беркович Бєлова сховала в квартирі своїх двоюрідних сестер. Проте Олександрі довелося добувати продукти, щоб годувати і власну дочку Людмилу, і Олену Беркович. Оскільки був страшний голод, ніхто нікого з жалю не годував.

Одного разу Олена виглянула у вікно, і хтось із сусідів її помітив. Виникла необхідність переховати дівчинку в новому місці. Олену перевели в будинок навпроти, до квартири довоєнної співробітниці Рози Беркович – Галини Зозулевич.

У цей час у Зозулевич переховувався чоловік її сестри – Микола Якович Франков, член підпільної партизанської групи. Олену стали ховати в квартирі Зозулевич, а Микола оселився в Олександри. Вона погодилася брати участь у підпільній роботі під ім’ям «Варвара» і стала в загоні секретарем-друкаркою.

Олександрі Бєловій вдалося в обмін на продукти дістати на базарі паспорт на ім’я росіянки Ксенії Борисівни Лопатинської та вклеїти в нього фотографію Рози Беркович. Це дало змогу Розі з дочкою піти з м. Харків і вижити.

А 27 березня 1942 р. Олександра Бєлова за доносом була заарештована. Її звинуватили в порятунку євреїв і зв’язках із партизанами. Жінку разом з іншими в’язнями тюрми розстріляли в лісопарку на околиці м. Харків.

Сестри Олександри, розуміючи небезпеку свого становища, виїхали до м. Сімферополь, забравши із собою її дочку Людмилу. У 1944 р. дівчинку віддали до дитячого будинку. У 1947 р. після восьмого класу Людмилу відрахували з дитбудинку як «особу, яка перебувала на окупованій території». Вона повернулася до м. Харків і вступила до технікуму.

«Я все життя пишалася мамою… Навіть подумки я не дорікнула їй за те, що, рятуючи інших, вона прирекла мене на сирітство», – говорить Людмила Овчаренко.

Урятована Олександрою Бєловою Роза Беркович прожила 90 років. Її молодша дочка Ірина живе в Німеччині, а старша – Олена Щербова – у 2016 р. пішла з життя в м. Харків.

20 вересня 1995 р. Яд Вашем посмертно удостоїв Олександру Бєлову звання «Праведник народів світу». Цього звання удостоєні також Галина Зозулевич, Зінаїда Логвиненко та Олександра Гладченко, які брали участь у порятунку єврейської родини Берковичів. Усі матеріали були ініційовані й надіслані до Ізраїлю Харківським музеєм Голокосту, адже дуже непросто складалися взаємини врятованих із дочкою рятівниці.

17 жовтня 2018 р. за рішенням сесії Харківської міської ради на честь Олександри Бєлової в місті названа нова вулиця.