Білий Василь

Василь Білий, фотограф за професією, житель містечка Олевськ Житомирської області, довгі роки дружив із євреєм Іллею Фішманом. Коли того в 1937 р. заарештували, оголосивши «ворогом народу» за «шпигунську діяльність на користь Польщі», й заслали на 10 років до Сибіру, Василь узяв на себе турботу про його родину: дружину Лізу, двох синів – дев’ятирічного Семена і трирічного Аркадія, тестя Менделя Рейтблата й тещу Ревеку.

За переписом 1939 р., в містечку проживало 2858 євреїв, що становило 42,2 % загальної кількості населення. Ще 866 євреїв – у селах Олевського району. Коли спалахнула німецько-радянська війна, євреї переважно були евакуйовані на схід або ж мобілізовані до Червоної армії. Їхня кількість в Олевському районі на жовтень 1941 р., за німецьким переписом населення території гебітскомісаріату Олевськ від 1 жовтня 1941 р., не перевищувала 613 осіб.

Фішмани не евакуювалися, бо дідусь Мендель, пам’ятаючи перебування німців у містечку в 1918 р., вважав, ніби родині нічого не загрожує, а його професія пекаря знадобиться за будь-якої влади.

Із нападом Німеччини на Радянський Союз німці основну увагу приділяли фронту, просуваючись головними шосе. Полісся було ними не зачеплене, тож там виникла можливість створити українські національні військові підрозділи. Командування 213-ї німецької дивізії дало дозвіл на формування «Поліської Січі» в кількості 1 тис. козаків для знищення радянських партизанських сил на території краю.

Від серпня до жовтня 1941 р. німецька військова адміністрація лише номінально відповідала за район навколо містечка Олевськ. На практиці в другій половині серпня 1941 р. українські військові підрозділи УПА «Поліська Січ» під командуванням Т. Бульби-Боровця витіснили з містечка загін радянських партизанів, створили місцеві адміністративні органи і зробили його центром Олевської Республіки.

«Поліська Січ» узяла на себе всі обов’язки охорони правопорядку в містечку. Єврейське населення часто зазнавало грабежів та жорстокості. На подвір’я Фішманів також удерлися поліцаї. Господарів загнали в погріб у дворі, кинули всередину бутель із гасом і підпалили. Родина врятувалася завдяки тому, що дід Мендель устиг підставити бочку й загасити полум’я. Сусідам-українцям пропонували розбирати майно Фішманів, проте вони поважали родину пекаря й нічого не взяли.

На початку листопада 1941 р. до містечка прибув персонал німецької цивільної адміністрації і встановив свою владу. Воно ввійшло до складу генеральної округи «Житомир» у межах райхскомісаріату «Україна». Було видано наказ про створення гетто. Усіх місцевих євреїв зігнали на дві прилеглі вулиці: Комсомольську й Жовтневу. Їм було наказано постійно носити зірку Давида. Олевським євреям довелося терпіти страшну перенаселеність у гетто, оскільки багато сімей мусили ділити одну кімнату.

Василь Білий регулярно приносив Фішманам харчі, а коли пішли чутки, що всіх євреїв збираються розстріляти, запропонував Лізі Фішман із дітьми притулок. Сховав їх до підвалу будинку в центрі містечка. У тій самій будівлі містилися німецький польовий штаб і фотомайстерня Василя. Заробітки фотографа були непогані, їх вистачало на те, щоб піклуватися про Фішманів та ще про двох єврейок – сестер Рейтблат (дочок Шиї-шевця), які також ховалися в будинку.

Олевське гетто було ліквідоване 19–20 листопада 1941 р. Семирічний Аркадій Фішман бачив, як мостом через р. Уборть гнали євреїв на розстріл, а серед них були його дідусь і бабуся.

Нині відомо, що в районі с. Варварівка неподалік містечка Олевськ розстріляли щонайменше 535 євреїв. За матеріалами Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам СРСР (НДК), в Олевську загалом було вбито 585 євреїв.

До акції знищення німці залучили 2 старшин і 60 демобілізованих вояків «Поліської Січі», хоча керівництво організації такого наказу не видавало. 18 листопада 1941 р., напередодні страт, рада старшин УПА «Поліська Січ», зокрема й Т. Бульба-Боровець, засудила як «ганебну дію» погрози капітана СС Гічке та насильницьку мобілізацію козаків «Поліської Січі» для екзекуції над євреями.

Факт знищення єврейського населення в містечку Олевськ німецьким командуванням разом із січовиками підтверджують очевидці трагедії.

За спогадами Аркадія Фішмана, 10–15 євреїв-ремісників (шевців, кравців) гітлерівці тимчасово залишили в живих для роботи. Один із цих євреїв раз на тиждень передавав Фішманам хлібину.

Василь Білий завдяки доходу від діяльності фотомайстерні забезпечував своїх підопічних усім необхідним аж до квітня 1942 р. Тоді в нього стався конфлікт із дружиною брата. Поки чоловік був на фронті, вона «зустрічалася» з німецькими офіцерами. Василь пригрозив, що розкаже все брату, натомість жінка донесла німецькій владі, що він переховує євреїв.

Коли нацисти прийшли з обшуком, Василю дивом вдалося втекти. Він пішов у партизанський загін. Звідти був призваний у Червону армію. Воював за м. Ковель, брав участь у боях на території Польщі. Нагороджений медалями «За бойові заслуги» й «За відвагу». А батьків Василя та сестер Рейтблат, яких знайшли у сховку в підвалі будинку, розстріляли.

Ліза Фішман із дітьми встигла втекти з дому. Вона намагалася відвести молодшого сина Аркадія на хутір до знайомих, а старшому – Семену – наказала чекати на іншому кінці міста. Проте на вулиці Лізу з Аркадієм, обдертих, у зношеному одязі, зупинив патруль і відвів до комендатури. Ліза нишком потиснула ручку синові й попросила вартового відпустити його по документи. Коли Аркаша повернувся, вартовий прогнав його зі словами: «Веґ… мама юде… мама піф-паф!». Хлопчик пішов на міст через р. Уборть, довго там сидів і плакав. На мосту його знайшов старший брат Семен.

Брати не були схожі зовні на євреїв, добре говорили українською мовою. Вижили, блукаючи по селах під вигаданими іменами Сергія та Миколи Коваленків. Подалися лісами в Західну Україну. Йшли дуже довго, аж доки опинилися в с. Біловіж Рокитнівського району Ровенської області. Там хлопці жили в різних господарів до кінця війни: пасли худобу, виконували всіляку роботу в господарстві. Першим їх прихистив чоловік на прізвисько Кацап: нагодував, обігрів і розподілив по хатах місцевих селян. Семен Фішман жив на х. Стебок у хаті Ольги Шегери, а баба Палажка Кушнір із х. Кружок прихистила Аркадія. Хлопців прийняли як рідних дітей. У баби Палажки були дочка Анастасія (Настаха) і два сини. Аркадій не запам’ятав їхніх імен, але пригадав, що «один був інвалідом, а другого – Героя Радянського Союзу – в 1948 р. вбили за те, що працював у НКВД». Селяни, які дали притулок братам Фішманам, знали, що хлопці – євреї, але, за словами Аркадія Фішмана, були «хорошими людьми» й не виказали їх.

Якось господиня відправила Семена до містечка Олевськ по сіль. Його схопили там і посадили до в’язниці в одну камеру з мамою, яку тоді ще не розстріляли. Мама прошепотіла йому: «Не признавайся, інакше разом загинемо!». Семена повели до лікаря-німця пересвідчитись, чи він обрізаний, і той засвідчив, що ні. 14-річного Семена разом з іншою молоддю відправили на примусові роботи до Німеччини. По дорозі на станцію він утік і повернувся до с. Біловіж.

Аркадій Фішман на все життя зберіг іще один жахливий дитячий спогад. Його першою хазяйкою в с. Біловіж була молода вчителька Надія. Її чоловік Спиридон воював у Червоній армії, а сама вона була зв’язковою радянських партизанів. Одного вечора Надію за її діяльність задушили на очах у хлопчика, а хату спалили. За самого Аркадія заступився «бандерівець Петро», коли інший хотів його розстріляти.

«Бандерівці були різні… Були дуже добрі люди. Мене особисто врятував бандерівець… А загалом були люди доволі непогані. Бандерівцями вони стали через деякі обставини. Були такі, яких відверто притискала радянська влада, а були такі ось дезертири, які ховалися від армії… Різні були…» – згадував Аркадій Фішман.

Після війни з фронту прийшов дядько братів – Михайло Шапіро. Він зацікавився долею Фішманів. Незнайомий чоловік на базарі сказав йому, що чув про двох хлопчиків у селі. Михайло заплатив йому, і невдовзі чоловік розшукав їх і перевіз до містечка Олевськ. Аркадій пішов одразу в другий клас української школи під ім’ям Микола Коваленко й тільки наступного року став Аркадієм Фішманом за документами. Він закінчив сім класів школи, вивчився на котельника у ФЗУ с. Червоне Андрушівського району Житомирської області, працював на Бердичівському рафінадному заводі, пізніше переїхав до м. Київ. Семен закінчив Київський гірничий технікум, працював інженером-будівельником в містечку Олевськ та м. Коростень. У 1990-х рр. емігрував до Ізраїлю.

Брати Фішмани – одні з небагатьох олевських євреїв, яким вдалося пережити Голокост.

«Життя минуло так, як судилося долею. Головне, що я не розчарувався в людях», – сказав у інтерв’ю Інституту візуальної історії та освіти USC Shoah Foundation у 1998 р. Аркадій Фішман.

Після війни Василь Білий жив у смт Рокитне на Рівненщині. Працював у школі, повернувся до своїх улюблених занять: малював і займався фотографією. Одружився, виростив дочку.

Фішмани підтримували дружбу з Василем Хомичем багато років. Він часто приїжджав до містечка Олевськ та м. Київ, а родини врятованих ним Семена й Аркадія Фішманів приймали його як рідного... Приїздила до містечка й Анастасія – дочка баби Палажки Кушнір, рятівниці Аркадія.

6 травня 1996 р. Яд Вашем удостоїв Василя Білого почесного звання «Праведник народів світу».