Ваврисевичі Микола та Марія

Восени 1939 р. німецькі війська, захоплюючи Польщу, перейшли й на українські землі, що перебували під її владою. Ареною боїв стало, зокрема, м. Володимир (нині – м. Володимир-Волинський Волинської області). Спершу нацисти окупували його, але невдовзі згідно з домовленістю передали СРСР. Це місто було одним із центрів хасидизму в краї. До Другої світової війни тут існували єврейські навчальні заклади, періодичні видання, магазини, підприємства. Радянська влада заборонила викладання релігії та івриту, єврейські школи спершу перевела на їдиш, а згодом закрила. Діяльність сіоністських партій було зупинено, а їхніх лідерів у 1940 р. відправлено до Сибіру.

Під час німецько-радянської війни, 23 червня 1941 р., Вермахт окупував місто вдруге. Там створили великий концтабір, де більш ніж за три роки побувало 56 тис. осіб. Над містянами відбулося три великі розправи. Якщо на 1939 р. у м. Володимир проживало 37 тис. осіб, то після війни з них залишилося 7 тис. Було знищено багато українців, поляків, євреїв, людей інших національностей.

Передусім репресували євреїв, їх ловили на вулиці, забирали з дому нібито на роботу, але вбивали й ховали у дворі в’язниці. Масові страти відбувались і в інших місцях. У 1939 р. кількість євреїв різко збільшилася через потік утікачів з окупованої гітлерівцями Польщі. Серед 38-тисячного населення м. Володимир вони становили тоді приблизно 18 тис. осіб. У квітні 1942 р. в місті було створено гетто, куди їх переселяли також з околиць. В обох частинах гетто мешкало близько 18 тис. в’язнів. У серпні – вересні 1942 р. нацисти провели остаточну ліквідацію володимирських євреїв. Поблизу с. П’ятидні тривали масові розстріли: за підрахунками, там загинуло 25 тис. осіб, звезених з усього району. Врятувались одиниці, найчастіше – завдяки своїм друзям і землякам. Зокрема близько 50 євреїв уберегла від смерті родина Ваврисевичів.

Микола й Марія Ваврисевичі та їхні сини Михайло (1924 р. н.) й Микола (1926 р. н.) на початку війни проживали в м. Володимир. Микола-старший народився на Холмщині. Батько його був педагогом, наприкінці життя – священником. У 1910 р. Микола Ваврисевич закінчив Холмську гімназію і вступив на філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, з якого в 1912 р. був виключений за участь у політичних акціях проти царизму й засуджений до пів року ув’язнення. Однак при підтримці друзів згодом вступив до Петроградського університету й вечірнього Археологічного інституту. Закінчив їх у 1917 р. Від осені 1917 р. працював інспектором народної освіти в Черкасах, а від 1918 р. – завідував Смілянськими українськими педагогічними курсами. Згодом учителював у приватній українській гімназії в м. Рівне. Проте в 1930 р. був звільнений за належність до КПЗУ й засланий до табору Береза-Картузька. Мав ґрунтовну освіту, досконало володів французькою та німецькою мовами, чудово знав латину. Непрості життєві обставини змусили Миколу повернутися на Холмщину – викладати німецьку в механічній гімназії.

У 1939 р. він оселяється в м. Володимир, де навчаються сини. Разом із ними та дружиною Марією Адамівною, теж педагогом, працює у власному господарстві. Господарюючи, не залишає наукової діяльності, розпочатої на Холмщині. Збирає український фольклор, упорядковує читанки, видає народні календарі з історією православних, католицьких та юдейських свят.

Коли почалися переслідування євреїв, Ваврисевичі не змогли стояти осторонь їхньої біди. У серпні 1942 р. Маріїна подруга Блюма Штейн попросила сховати її дочку Шошану (у заміжжі – Бергман).

«Якось повз огорожу гетто, в районі нинішньої школи № 1, проходила наша мама – Марія Ваврисевич. До неї з-за колючого дроту звернулась єврейка, яка, очевидно, її знала, бо називала по імені. Вона просила забрати до себе її середню дочку: “Нам тут усім смерть. Візміть її, вона русява, схожа на українку, хай буде живим пам'ятником над нашою спільною могилою!”. Єврейка була погано вдягнена, поряд з нею стояли ще дві дівчинки, і всі гірко плакали, мабуть, розуміючи, що бачаться востаннє». Зі спогадів синів Миколи та Марії

Дівчинка мешкала у Ваврисевичів як прийомна дочка. Якось до Миколиного дому завітали німецькі офіцери. Господиня приготувала обід, і Шошана подала страву німцям на стіл – вони не розпізнали в ній єврейку. Іноді приходили втікачі з гетто, просили притулку. 5 вересня 1942 р. в гетто відбулась акція, тож Ваврисевичі сховали не тільки 12-річну Шошану, а і її 13-річну сестру Шену та їхню двоюрідну сестру Тоню Зуберман. Того дня вони відчинили двері й багатьом інших євреям. Через кілька днів дехто з них повернувся до ремісничого гетто, зокрема й брати та сестри Шошани (там вони й загинули в 1943 р.). Сама дівчинка лишилась у Ваврисевичів.

У листопаді 1942 р. Микола й Марія прийняли до себе Рахель Зінгер та її 13-річну доньку Нехаме (у заміжжі – Аріель). Під час єврейського свята Песах сини Ваврисевичів Михайло та Микола принесли своїм підопічним буряк та картоплю, щоб ті не їли квасного. Зінгери переховувались у родини до лютого 1944 р., а потім пішли у ближні села.

«Хата у нас була велика. Під хатою викопали схрон, поділений надвоє. В цю схованку був вхід з кімнати, в котрій ніхто не жив, лише стояла велика шафа. Щоб туди потрапити, її потрібно було відсунути, підняти старанно замасковані двері, там був перший відсік схрону, а вже з нього можна було потрапити в другий. Там вони і переховувалися.

Одного разу до нас прийшов поліцай, що мав якісь підозри або донос, і попросився пожити. Батьки зрозуміли, що не можна викликати підозру відмовою, і погодились. Під якимось приводом ми його залишили самого в хаті, розуміючи, що той захоче її обшукати. Коли ми вернулися, то поліцай сказав, що передумав. Важко собі уявити, що пережили ті євреї, котрі знаходилися у схованці». Зі спогадів Миколи Ваврисевича

Шошана та кілька інших євреїв дожили на обійсті Ваврисевичів до повернення Червоної армії (20 липня 1944 р.). Потім урятовані покинули Радянський Союз: деякі емігрували до Ізраїлю, деякі – до США. Дехто листувався з рятівниками, підтримував їх матеріально. Уже після смерті батька (помер він 30 жовтня 1978 р.) сини Микола та Михайло, будучи й самі в досить поважному віці, відвідали м. Нью-Йорк на запрошення «Jewish Foundation».

3 березня 1983 р. Яд Вашем удостоїв Миколу та Марію Ваврисевичів звання «Праведник народів світу». На Алеї Праведників у м. Єрусалим посаджено дерева на їхню честь.