Веприцькі Ілля та Орина

Подружжя Веприцьких із с. Ряське на Полтавщині пройшло крізь багато історичних випробувань, які випали на долю українців у першій половині ХХ ст. Ілля Веприцький (1893 р. н.) пережив і бойові дії визвольних змагань 1917–1921 р., і встановлення в Україні радянського режиму. А разом з Ориною Веприцькою – також примусову колективізацію та Голодомор 1932–1933 р. Тоді людність їхнього села зменшилася майже на 3,5 тис. осіб. Утім, навіть після лихоліття голоду й свавілля радянського тоталітаризму подружжя зберегло людяність і готовність допомагати іншим – навіть ризикуючи власним життям. У найтемніші часи Ілля та Орина не відмовляли в допомозі тим, хто потребував її найбільше.

Німецько-радянська війна ознаменувала нові випробування для мільйонів українців. 18 вересня 1941 р. підрозділи Вермахту ввійшли до м. Полтава. 13 жовтня того самого року під контролем нацистських загарбників опинився весь регіон. Окупанти ділили українські землі на власний розсуд. Полтавщина ввійшла до складу генеральної округи «Київ». Тут, як і на решті територій, зайнятих Німеччиною та її союзниками, окупанти втілювали злочинну політику «очищення» суспільства від людей, які з погляду нацистської ідеології були «непотрібними»: осіб із психічними чи фізичними вадами, євреїв, ромів.

На початку війни в м. Полтава проживало близько 22 тис. євреїв. Вони займалися переважно крамарством, ремісництвом, працювали у сфері обслуговування. Чимало їх було й серед інтелігенції. Ще на початку радянського панування в місті діяли численні єврейські політичні, громадські та духовні об’єднання. Воно було важливим центром друку юдейської релігійної літератури. Але радянський режим не толерував інших громадських та політичних організацій, тож єврейський суспільно-політичний рух у м. Полтава було швидко ліквідовано.

А прихід нацистського режиму поставив на межу існування власне єврейську громаду Полтавщини. Мало не відразу, щойно перші німецькі підрозділи ввійшли до міста, почались антиєврейські акції – з насильством, фізичним знущанням та приниженням. У листопаді 1941 р. в м. Полтава у межах сучасної вул. Шолом-Алейхема було створене гетто. В’язнів розстрілювали у протитанкових ровах на околицях міста, біля цвинтаря. Під час однієї з акцій разом із євреями стратили 565 пацієнтів місцевої психіатричної лікарні.

Аналогічні криваві дійства відбувались і на решті територій, окупованих нацистами та їхніми союзниками. Колись численна етнічна спільнота євреїв, із власною багатою історією та самобутньою культурою, що залишила помітний слід у побуті міст і містечок України, опинилася під загрозою цілковитого знищення. Ті, хто зумів уникнути розправ, переховувались або блукали навколишніми селами в пошуках притулку й заробітку. У такі часи їхнє життя особливо залежало від доброї волі неєврейського населення, його готовності прийти на допомогу.

Саме родина Веприцьких виявилася готовою на смертельний ризик заради порятунку переслідуваних. Одного дня в 1942 р. Ілля дізнався, що до с. Ряське, де він тепер старостував, прийшов юнак, щоб улаштуватися на роботу до місцевого колгоспу. Хлопець назвавсь Андрієм Іванченком і сказав, що втратив батьків. Та насправді його звали Нухим Верещацький. Він із родиною проживав у м. Кам’янка (нині – Черкаська область). Із початком війни тато Нухима пішов на фронт. Під час окупації родину – матір Ребекку та Нухимових старшого брата Якова, молодшого – Семена – й сестричку Беллу забрали до гетто. Там у березні 1942 р. Ребекка, Белла й Семен були розстріляні. Нухим та Яків устигли втекти. Відтак брати вирішили, що краще шукати притулку поодинці. Більше хлопцям зустрітися не судилось: Якова розстріляли поліцаї в с. Юрчиха. Самотою Нухим ходив від села до села, шукаючи притулку та бодай якоїсь роботи.

Сільський староста Ілля Веприцький, розуміючи що над юним утікачем нависла смертельна небезпека, суворо заборонив йому розповідати про своє минуле. Запропонував Нухимові замість роботи в колгоспі допомагати йому по господарству. Веприцькі прийняли хлопця як члена родини, а їхні діти швидко звикли до «Андрійка» й полюбили його.

Швидко минав час. Робота, доручена Нухимові, була простою, і він мав надійний притулок. Але завжди потрібно було залишатися пильним: небезпека не минула остаточно.

Одного разу, навесні 1943 р. Ілля мав приймати у своєму домі німецького коменданта, який приїхав із перевіркою. За обідом німець звернув увагу на чорнявого хлопчину, який жив у господі Веприцьких. На запитання офіцера Ілля відказав, буцім «Андрійко» – циган. Тоді комендант звелів хлопцю затанцювати циганочку – і юнак чудово впорався з цим завданням! До війни Нухим відвідував шкільний драматичний гурток і був хорошим танцюристом. Тож отримавши відповідь, яка його вдовольнила, німець більше не згадував про хлопця і скоро поїхав далі.

Нухим Верещацький жив у домі Орини й Іллі Веприцьких до приходу радянських військ у серпні 1943 р.

Після війни хлопець не зміг побачитися зі своїми рятівниками, але до кінця життя зберігав про них вдячну пам’ять.

16 серпня 2009 р. Ілля та Орина Веприцькі були посмертно удостоєні почесного звання Праведника народів світу. Отримала високу нагороду їхня дочка.