Вовк Федір та Єлизавета Шкандель

Ця історія могла б залишитися доволі «рядовим» випадком рятування, яких під час Другої світової війни було так багато на території України, якби не особистість майбутнього Праведника. Річ у тім, що Федір Вовк за своєю політичною приналежністю був членом і навіть одним із провідних діячів ОУН(б) та Української головної визвольної ради (УГВР). Його вчинок категорично перекреслював той трафаретний образ людиноневисника-бандерівця, який так довго нав’язувала світу радянська пропаганда.

Федір Іванович Вовк або, як ще іноді пишуть, Іван Федорович Вовчук (що є помилкою, бо останній варіант – це псевдонім Ф. Вовка) народився в мальовничому с. Очеретове на Полтавщині 18 вересня 1903 р. у незаможній селянській родині Івана Васильовича та Марії Захарівни Вовків. Родина була великою. Федір мав молодших братів Пилипа, Василя, Андрія та сестру Євдокію.

У 1926 р. Федір закінчив Харківський університет і став працювати співробітником Харківського науково-дослідного інституту рослинництва. Пізніше працював головним зоотехніком радгоспу «Гігант», а потім директором однієї зі шкіл на Харківщині. На цей час він вже був одружений. Його обраницею стала на рік молодша Єлизавета Максимівна Шкандель. У 1926 р. в молодого подружжя з’явилася дитина – син Вадим.

Улітку 1936 р. разом із родиною він переїздить до м. Нікополь. Федора Івановича було призначено директором середньої школи № 9, що була розташована між казармами військового містечка 123-го Нікопольського стрілецького полку (нині – вул. Електрометалургів, 46а) та Спасо-Преображенською церквою (вул. Преображенська, 1).

Після нападу Німеччини на Радянський Союз учні старших класів на чолі з Федором Вовком були направлені на кілька тижнів на польові роботи в колгосп Нікопольського району. За кілька днів до 17 серпня 1941 р., коли німецькі війська захопили м. Нікополь, Федір Іванович із родиною перебував у районі с. Чкалово.

У середині вересня 1941 р. німецьке військове командування в м. Нікополь почало формувати міське й районне управління з числа місцевих мешканців. Одночасно в місто прибули члени Південної похідної групи ОУН(б) Микола Климишин та Уляна Целевич. Вони вже мали дані від учителів, які до війни відвідували м. Нікополь, що директор місцевої  школи – має проукраїнські переконання. Учасники похідної групи розшукали його й запропонували обійняти посаду керівника сільгоспуправи в Нікопольській районній управі.

У жовтні 1941 р. Федір Вовк брав участь у створенні Нікопольського осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та його діяльності до літа 1942 р., доки воно не було заборонене нацистами. Одночасно Федір Вовк вступив до осередку бандерівського крила Організації українських націоналістів. Нікопольська окружна організація мала завдання проводити підпільно організаційну агітаційну діяльність за створення Української самостійної соборної держави.

Федір Вовк був Нікопольським районним (тереновим) провідником ОУН. Маючи змогу відвідувати села та громадські господарства Нікопольського гебітскомісаріату під час організації посівних компаній та збору врожаю, Федір Вовк залучив до ОУН(б) десятки нікопольців. У складі районного осередку, який він очолював, було до 40 осіб.

Восени 1941 р. він сприяв створенню Нікопольської агрошколи, де вчилося до 300 юнаків, організував виробництво сільськогосподарської техніки для обробки землі у промисловій артілі. Водночас за допомогою інших людей таємно переховував частину збіжжя для населення. За свідченнями членів ОУН, Федір Вовк був заарештований гестапо за підозрою в саботажі, але був відпущений.

У жовтні 1943 р. унаслідок викриття німецькою службою безпеки осередку ОУН у м. Нікополь Федір Вовк із родиною та групою молодих членів ОУН виїхали як біженці на Західну Україну.

У роки нацистської окупації поруч із великою громадсько-політичною діяльністю Федір Вовк зробив ще один вчинок, можливо, й непомітний на тлі тогочасних буремних подій, але який назавжди вніс його ім’я до списку найбільших гуманістів світу.

Вже через кілька місяців після окупації, 3 та 5 жовтня, в місті відбулися дві масові акції зі знищення євреїв. Як згадувала пізніше Сара Бакст, подруга і колега Федора Вовка та Єлизавети Шкандель, нацисти спочатку поставили все єврейське населення на облік, змусили всіх дорослих носити нарукавні відзнаки, працювати на розбиранні завалів та облаштуванні вулиць.

«Із моєї сім’ї були розстріляні дві менші сестри, які жили окремо з трьома малолітніми дітьми (двоє з котрих були новонародженими). Дізнавшись про цю трагедію, наша мама зробила спробу покінчити життя самогубством, та, на щастя, випадково нагодився мій чоловік і врятував її. Ще більше року після тієї події на шиї у неї залишався слід від петлі.

Мій чоловік був українцем, тому ходив вільно і увесь час гарячково шукав можливість врятувати сім’ю. Одного разу він зустрів Федора Івановича Вовка, якого добре знав як колегу-вчителя, і розповів йому про наше жахливе становище. Федір Іванович розпитав, де ми знаходимось, і обіцяв допомогти.

Наступного вечора з’явилась до нас його дружина Єлизавета Максимівна Шкандель і уточнила, скільки чоловік у небезпеці, кого треба рятувати. Незабаром вона прийшла знову з колегою Олександрою Григорівною Дорошенко і вручила невеликий папірець з планом, кого куди ховати. Чи згодні ми? А ми швиденько прочитали і, звичайно ж, погодились. План був написаний рукою Федора Івановича. Я той план відразу ж порвала на дрібні шматочки, а тепер жалкую, що не зберегла. За планом мама з моїм небожем переправлялись у с. Варварівку Софіївського району. Олександра Дорошенко дала мамі паспорт своєї матері, вона працювала там увесь період окупації прибиральницею при школі під опікою директора Бринзи Володимира Анастасовича, нині вже покійного. В селі її знали як Зінаїду Петрівну. А небожу надала притулок одинока сестра Володимира Анастасовича, і він став для неї як рідний син.

Я зі своїм п’ятирічним сином наступного вечора була переведена до ще однієї нашої шкільної колеги Марії Пантеліївни Мізіної, яка згодилась прийняти нас, хоч сама жила на квартирі.

Оскільки будинок, в якому жив тоді Федір Вовк, знаходився неподалік, а малому в погребі, куди ми з ним ховалися вдень, було погано, то Вітю через деякий час забрали від мене і він майже три місяці жив у квартирі Федора Івановича вже як член його сім’ї під іменем Володя.

Згодом мій чоловік приніс довідку-перепустку на виїзд з Нікополя, виготовлену бухгалтером матеріального відділу “Заготзерно” Олександрою Павлівною Зновою, і звелів бути готовою до від’їзду на його батьківщину в Кіровоградську область згідно плану Федора Вовка.

Через деякий час до нас зайшов кремезний симпатичний чоловік, шофер автомашини із земуправи, і довіз нас до Кривого Рогу. А далі вже до місця призначення в Долинському районі я добиралась пішки, туди ж невдовзі прибув і чоловік з дітьми. Там ми жили до дня звільнення від окупації – я з Вітею в глухомані на занедбаній фермі радгоспу, за фальшивими документами, звичайно, а він з меншим сином біля своїх батьків». Зі спогадів Сари Бакст

Скоро було заарештовано й Сару Бакст. Та була заміжня за українцем Сергієм Колосом, і у пари було двоє маленьких дітей – Віктор та Олександр. Лише дивом молода жінка уникнула розстрілу.

«…з підвалу один за одним виходять старики, жінки та діти і залазять в кузов. Я стою збоку. Чую, як якийсь дідусь тихо говорить підлітку-внуку, що йде поруч:

– Постарайся шмигнути під висячий борт і біжи.

На підході до машини хлопчик уповільнив ходу, німець звернув на нього увагу і примусив залізти в машину. Вантаження закінчено. Німець, що керував ним, жестом руки і мене заставляє сідати. Як уві сні, я повільно заперечливо похитала головою. Він махнув рукою: “Гаразд”. Поліцаї закрили борт і сіли в машину, вона виїхала, вартовий закрив ворота. Всі пішли. Я стою. Час минає...

Раптом мимо мене підтюпцем кудись поспішає перекладач:

– Чого стоїте? Негайно ідіть звідси!

Щось сказав вартовому, той відкрив хвіртку, і я вийшла на вулицю, побувавши на півдорозі до небуття». Зі спогадів Сари Бакст

Стурбований долею Сари, Федір зв’язався з її чоловіком і з розмови з ним дізнався, що Сара десь ховається разом зі своєю матір’ю Єлизаветою Бакст та дворічним племінником Володимиром. Вони втрьох були єдиними членами родини Бакст, яким вдалося вижити під час нацистських акцій знищення.

Федір Вовк та його дружина вирішили допомогти Сарі та її родичам. Спочатку вони сховали в себе вдома старшого сина Сари Віктора, а потім звернулися до Марії Мізіної, своєї колеги та подруги, й та погодилась у разі необхідності сховати Сару в своєму будинку. Молода жінка протягом трьох місяців жила в Марії Мізіної. Удень вона відсиджувалася в підвалі, а вночі піднімалась у квартиру, де завжди могла перепочити, зігрітися й помитися.

Пізніше Федору вдалося дістати для Сари фальшиві документи і він допоміг їй виїхати в сільську місцевість. Сара оселилась у віддаленому селі, й лише Федір Вовк та його дружина знали, де вона ховається. Коли Сара облаштувалась, Федір перевіз до неї її сина Віктора. Молодший син Олександр протягом усієї окупації прожив зі своїм батьком – українцем.

Для Єлизавети Бакст Федір дістав фальшиві документи й відправив її до своїх друзів, що жили в с. Варварівка. Там до самого кінця окупації вона пропрацювала прибиральницею в школі, і ніхто й не здогадувався, що вона – єврейка. Маленький Володимир жив у тому самому селі, й ніхто нічого не знав про їх походження.

Після звільнення, яке відбулося 8 лютого 1944 р., всі члени родини Бакст повернулися до м. Нікополь.

Доля ж самого Федора Вовка та його родини була більш бурхливою.

Під час перебування на Галичині він підтримував зв’язки з керівництвом ОУН, командуванням УПА. Федір Іванович отримав псевдонім «Іван Федорович Вовчук», який використовував до кінця життя.

У липні 1944 р. він брав участь в організації і проведенні Першого великого збору Української головної визвольної ради, що відбувся в карпатських лісах біля с. Сприня на Львівщині. На цьому заході Федора Вовка було обрано третім віце-президентом УГВР.

У серпні 1944 р. він переходить на територію Словаччини. Звідки після Словацького національного повстання – на територію Німеччини, де йому довелося жити у важких матеріальних умовах. У лютому 1946 р. Федір Вовк був також кооптований до Проводу ОУН(б). У 1946–1949 рр. він залишався членом закордонного представництва УГВР.

За завданням Проводу ОУН Федір Вовчук у 1949–1950 рр. – голова Представництва українських емігрантів у Західній Німеччині, брав участь у роботі редколегії мюнхенського тижневика «Українська трибуна».

Тут, на чужині, він розшукав свого сина Вадима. Але водночас родину спіткало горе. У 1946 р. померла дружина Федора Івановича, Єлизавета Максимівна. У 1950 р. за завданням Проводу ОУН Федір Вовчук переїздить до США, стає редактором газети «Національна трибуна» (1950–1952 рр.), а з 1953 р. очолив Організацію оборони чотирьох свобід України як голова її головної управи. Водночас він залишався членом проводу ОУН(б).

Федір Вовк також очолив видавництво «Вісник» та однойменний журнал, через який проводив інформаційну роботу серед українців діаспори та громадян іноземних держав про стан України і боротьбу за її незалежність. Він був автором багатьох наукових та аналітичних статей в українській пресі і сприяв виданню багатьох творів ідеологів українського націоналізму.

14 травня 1979 р. після важкої хвороби Федір Вовк помер і був похований у м. Піттсбург (США) на українському цвинтарі Святої Трійці. На його могилу голова ОУН Ярослав Стецько поклав грудку землі з м. Канів, з могили Тараса Шевченка.

Щодо присудження звання «Праведник народів світу», то ця подія великою мірою сталася завдяки діяльності двох нікопольчан, учнів Федора Вовка, а потім членів Нікопольського осередку ОУН, який він очолював. Уже в 1990-х рр. Петро Перепадя та Юрій Чернявський, обстоюючи добре ім’я свого вчителя, знайшли Сару Бакст, записали її спогади і надіслали в Ізраїль, у Яд Вашем. А трохи пізніше було прийняте рішення про надання звання «Праведник народів світу» всім трьом учасникам тих трагічних подій – Федору Вовку, Єлизаветі Шкандель, Марії Мізіній.