Волошини Омелян, Ганна та Василь

Омелян Волошин із дружиною Ганною проживав у с. Анетівка Доманівського району на Одещині (нині – Вознесенський район Миколаївської області). Подружжя виховувало трьох дітей, найстаршим із яких був 13-річний Василь. Неподалік села проходив шлях, яким вели під конвоєм євреїв до сусіднього с. Богданівка. Маршрут Одеса – Березівка – Доманівка – Богданівка прозвали «дорогою смерті». У жовтні 1941 р. на березі р. Південний Буг окупанти створили концтабір. У с. Богданівка й сусідніх населених пунктах. У якому упродовж 21 – 31 грудня 1941 р. розстріляно та спалено живцем понад 40 тис. євреїв з Одеси та депортованих з Бессарабії.

«Пройшло кілька днів після того, як повз нас прогнали етапом євреїв. Одного разу вранці мама відправила мене до хліва, прибрати біля худоби після ночі. Я вийшов на подвір’я, почув постріли й побачив жінку з трьома дітьми, які бігли навпроти, а за ними – румунські солдати, і стріляли в них. На одязі в жінки були нашивки з шестикінечною зіркою. Коли вони підбігли до воріт, я відчинив двері в корівник і покликав її та дітей увійти й заховатися. Вони так і зробили…» Зі спогадів Василя Волошина

Коли румуни підбігли, Василь повідомив їм, що бачив жінку з дітьми, які втікали в іншому напрямі. Цей учинок став початком зусиль родини Волошиних, спрямованих на допомогу переслідуваним євреям. Першими з них були Роза Железняк (Хайцина) та її діти: семирічний Суня, п’ятирічний Піня і трирічна Калія. Марія нагодувала їх, напоїла молоком. Волошини залишили втікачів у своєму будинку. Щоправда, врятувати малюків не пощастило. Калія невдовзі захворіла на тиф і померла. Пізніше відійшов у засвіти Піня. Улітку Суня потайки від матері та Волошиних пішов поласувати кавунами на баштані. Неподалік жили німецькі солдати, які побачили й застрелили єврейського хлопчину. Розу Волошини переховували до вигнання окупантів із Миколаївщини.

Омелян та Ганна Волошини допомагали й іншим родинам євреїв, яким вдавалося втекти з етапування чи врятуватися під час розстрілів і дійти до їхньої оселі. Одного зимового дня подружжя знайшло на своєму городі поранену напівживу єврейку. Це була Бетя Гуглеман. Її разом із родиною німці пригнали на розстріл до урвища в с. Богданівка з Молдови. Бетя дивом вижила й вибралася з розстрільної ями. Подружжя Волошиних лікувало й доглядало її. Згодом Ганна купила нові документи, з якими Бетя змогла повернутися до рідних країв.

Іншого разу Волошини помітили хлопчика, який ховався в копиці сіна, – Хаїма Хайцина. А неподалік – іще одну жінку, Маню Гілкліх. Разом із сусідами, яким довіряли, Омелян та Ганна виходили втікачів і опікувалися ними до закінчення окупації. Завдяки знайомим Ганна отримала для Мані документи на українське ім’я, які давали їй змогу відкрито проживати в селі.

Під час окупації до оселі Волошиних приходили також інші євреї-втікачі – і нікому українська родина не відмовила в притулку й допомозі. Дехто залишався на кілька днів, аби відпочити, підлікуватись, і потім рушити далі – до своїх домівок чи в безпечніше місце. Хтось затримувався на кілька тижнів.

Василь Волошин згадував, що за роки окупації їхня родина врятувала тринадцятьох євреїв та чотирьох військовополонених. У 2012 р. Омелян, Ганна та Василь Волошини визнані Праведниками народів світу.

«Мене часто запитували, чи боявся я? Звичайно ж, було страшно! Але ми так виховані – віддавати останню крихту, не залишати після себе чорний слід». Зі спогадів Василя Волошина