Вороненко Параска та Іван

Параска й Іван Вороненки проживали в с. Покровка Веселинівського району. Тут пройшло усе їхнє довоєнне життя: у с. Покровка вони народилися, побралися і жили по сусідству з матір’ю Параски та її сестрою Анастасією Реп’ях. Село розташоване неподалік від р. Південний Буг, у Північному Причорномор’ї. Історично цей регіон був відомий своєю поліетнічністю – поруч з українцями тут проживали численні представники інших національностей. Єврейська громада Одеської області перевищувала 230 тис. осіб і традиційно представляла значну частину міського населення.

До початку німецько-радянської війни Веселинівський район входив до складу Одеської області, а у воєнні роки був на межі двох окупаційних зон – Райхскомісаріату Україна та Трансністрії – новоствореної румунської губернії.

У злочинних планах з «остаточного вирішення єврейського питання» румунська окупаційна адміністрація відводила Одеській області центральне місце, вбачаючи її як центр депортацій та масового знищення євреїв з усіх підлеглих Румунії територій. Одразу після входу до м. Одеса румунських військ 17–18 жовтня 1941 р. почалися масові вбивства. До військових складів біля Люстдорфської дороги загнали військовополонених, місцевих жителів із єврейської громади, яких спіймали на вулицях під час облав. Цих людей розстрілювали або спалювали живцем у складських будівлях.

Тим, хто уникнув смерті в перші дні терору, належало зареєструватися в поліцейських установах та носити на одязі позначки у вигляді жовтих зірок Давида. Обов’язкову реєстрацію та видачу цінних речей мали здійснити євреї з решти населених пунктів регіону.

У навколишніх с. Дальник, Богданівка, Березівка, Доманівка, Акмечетка були створені концентраційні табори. Туди для знищення депортували євреїв із м. Одеса, а пізніше – Буковини та Бессарабії. Загалом близько 100 тис. осіб. Людей тримали у приміщеннях покинутих свиноферм чи господарських будівель в умовах голоду та антисанітарії. У Богданівському таборі спалахнула епідемія тифу, після якої було знищено близько 50 тис. в’язнів. У більшості випадків в’язнів розстрілювали біля старих протитанкових ровів або спалювали в ямах для випалювання вапна. Разом з айнзацгрупами та частинами румунського оперативного ешелону в масових вбивствах брали участь місцеві колаборанти та фольксдойче з місцевих німецьких колоній.

У с. Покрівка перша розправа окупантів над місцевими євреями сталася ще за два місяці до того, як румунські війська увійшли до м. Одеси, 14 серпня 1941 р. там було вбито 9 осіб. Надалі в селі була облаштована поліцейська дільниця; господарче приміщення неподалік використовували як місцеву в’язницю або пересильний пункт для депортованих осіб.

Одного разу в 1943 р. серед бранців цієї тюрми Іван Вороненко побачив маленького хлопчика. На тілі у хлопчика були помітні сліди побоїв, а під оком – величезний синець. Порадившись із дружиною, Іван вночі повернувся до в’язниці й таємно забрав хлопчика із собою.

Хлопчину звали Володя Картуз. Йому було 6 років, і він не міг пояснити, як опинився у в’язниці. Пригадував лише, що мама залишила його якимось незнайомим селянам. Дружина Івана, Параска, та її сестра, 20-річна Анастасія Реп’ях (пізніше – Хоменко), почали піклуватися про хлопчика. Утім, незважаючи на їхню турботу, цілком повернути здоров’я Володі не вдалося. Він частково втратив зір через відсутність ліків і неправильне лікування та не міг бачити одним оком.

Володя Картуз провів у своїх рятівників рік. Його присутність приховували навіть від сусідів, щоб ніхто не міг здогадатися про його існування.

Після вигнання окупантів за Володимиром повернулася його мати, Любов Картуз. Їй вдалося вижити завдяки підробленим документам. Любов Картуз забрала свого сина до м. Миколаїв.

Уже в 1990-х рр. Володимир Картуз переїхав до США.

13 вересня 1998 р. Яд Вашем удостоїв Івана та Параску Вороненків, а також Анастасію Реп’ях (Хоменко) звання «Праведник народів світу».