Вітер Олена (Йосифа)

Олена Вітер народилась у 1904 р. в с. Миклашівці на Львівщині, що входила тоді до складу Австро-Угорщини. Невдовзі батьки переїхали до Австрії, де й минуло дитинство дівчини. До Галичини повернулись у 1918 р. У 1922 р., невдовзі по смерті батька, з яким вона була дуже близька, Олена покинула медінститут і прийняла чернечий постриг під ім’ям Йосифа.

У міжвоєнний період Східна Галичина була включена до складу Польщі. Польський уряд провадив там жорстку політику полонізації, сильно обмеживши вжиток української мови. У монастирі в с. Якторів, де мешкала сестра Йосифа, її зусиллями була організована «Рідна школа», згодом – вечірня школа для дорослих та україномовний драматичний гурток. Окрім того ігуменя, заснувала при монастирі сиротинець, в якому опікувалися 30 дітьми.

Мирне існування монастиря припинилось у вересні 1939 р., з початком Другої світової війни. Невдовзі Польщу поділили СРСР та Німеччина. Східна Галичина ввійшла до складу УРСР. Нова влада розгорнула антирелігійну кампанію. Монастир у с. Якторів, як і багато інших, розгромили.

У 1940 р. Йосифу було заарештовано за допомогу в організації виїзду за кордон члена ОУН Ярослава Чемеринського. Тоді вона була вже ігуменею обителі. За організацію «Рідної школи» та просвітницької роботи її звинуватили в «націоналістичному вихованні молоді».

Близько року Йосифа провела в сумнозвісній тюрмі на Лонцького, переживаючи численні допити, зазнаючи психологічного тиску, моральних та фізичних знущань. Була засуджена до розстрілу, від якого її врятував початок німецько-радянської війни. 24 червня 1941 р., коли радянські війська покидали м. Львів, містяни та члени ОУН визволили кількох в’язнів, серед яких була й ігуменя.

Духовенство Української греко-католицької церкви розцінювало початок війни як закінчення гонінь на вірян та церковних діячів, а також як шанс відновити національну державність. Але у планах окупантів не було місця незалежній Україні. Коли до міста ввійшли німецькі війська, почались арешти членів ОУН та Українських національних зборів, що проголосили Акт відновлення Української держави. Східну Галичину перетворили на адміністративну одиницю Генерального губернаторства, до якого входили окуповані Вермахтом польські землі. Українські терени вкотре було розділено.

Одночасно з переслідуваннями українських патріотів нацисти почали розправи над євреями регіону. Уже в перші дні окупації в м. Львів відбулися криваві погроми. Згодом, наприкінці 1941 р.  – в середині 1942 р., окупанти стали планомірно винищувати євреїв краю.

У м. Львів восени 1941 р. нацистська адміністрація створила гетто, яке за кількістю ув’язнених було третім у Європі, поступаючись лише Варшавському та Лодзинському. На територію, де проживало 25–30 тис. осіб, зігнали 130 тис. євреїв, які доти мешкали в різних частинах міста й околицях. Улітку 1942 р. в місті було створено Янівський табір примусового утримання, куди на роботи відправляли найбільш працездатних в’язнів гетто. А вивозили звідти непрацездатних – старих, хворих та дітей – до табору смерті Белжець. Масові убивства відбувались і на львівських околицях, у спеціально підготованих піщаних траншеях.

На початку 1943 р. Львівське гетто було переформоване в табір примусових робіт, так званий Judenlager, чи Julag. У липні того самого року, намагаючись приховати сліди своїх злочинів, нацисти організували «Спецоперацію 1005», під час якої команди в’язнів Янівського табору та колишні військовополонені розкопували масові поховання, перепалювали й подрібнювали тіла.

Загалом у період нацистської окупації в м. Львів та околицях було знищено близько 200 тис. осіб, включно з військовополоненими та бійцями підпілля. Але більшість убитих становили євреї. Після вигнання нацистів із міста Червоною армією на залишках колишнього Львівського гетто мешкало близько 1 тис. осіб із колишніх його в’язнів.

У роки окупації були й ті, хто надавав допомогу гнаним, незважаючи на ризик розділити їхню долю. У справі порятунку євреїв помітну участь брали віряни й духовенство Української греко-католицької церкви. Масштабна порятункова акція була ініційована предстоятелем УГКЦ, Митрополитом Андреєм Шептицьким. Євреїв переховували в монастирях, житлових та господарських приміщеннях, що належали церкві. Група євреїв-чоботарів переховувалась на взуттєвій фабриці «Солід», де працювали також монахи студитського уставу. Частина євреїв, зокрема й ортодоксальний львівський рабин Давид Кагане, знайшли прихисток у Свято-Юрському соборі та помешканні Митрополита.

Ігуменя Йосифа (Вітер) відіграла велику роль у порятунку єврейських дітей. Частину їх було поселено в будинку на вул. Таборовій, де сестри-студитки організували дитячий притулок. Декого з них Йосифа з міркувань безпеки переправляла до Унівського та Якторівського монастирів. Діти відчували допомогу й турботу, їх забезпечували одягом, лікуванням, а за потреби й документами. Навчали християнських молитов, щоб мінімізувати ризик викриття.

«... На початку квітня 1944 р. можна було помітити відступ нацистів і рішучу поразку німецьких військ. Червона армія почала бомбардування Львова… Очевидно, у палаці Митрополита вирішили, що прийшов час, коли я зможу зустрітися зі своєю дружиною після такої довгої розлуки. Досі у мене було дуже мало інформації про неї. І дійсно, у неділю вранці прибула до мене головна настоятелька ігуменя Йосифа у супроводженні моєї дружини, яка розповіла мені все, що відбулося з нею. Виявилось, що моя люба залишила кордони гетто в Йон-Кіпур 1943 року. Вона опинилася одна в загрозливому, повному ненависті світі. Спочатку її прийняли в жіночий монастир, що знаходився на Личакові, на маленькій бічній вулиці. Цей монастир був резиденцією настоятельки. Потім вона знайшла притулок у монастирі в Брюховичах, куди її відправила ігуменя. Там вона вивчила гарно українську мову. Згодом її забезпечили офіційними непідробленими паперами про приналежність до української громади. Спочатку все було чужим в її очах: середовище, звичаї, люди, але поволі вона почала пристосовуватись до свого середовища...» Зі спогадів Іцхака Левіна

Серед урятованих ігуменею Йосифою була Лілі Штерн-Польманн та її мати Цицилія Штерн. Цицилія не володіла українською, тому за порадою черниць удавала глухоніму, а Лілі мешкала при сиротинці монастиря. Так вони дочекалися закінчення німецької окупації. Були серед урятованих і дружина львівського рабина Давида Кагане Нехама, їхня трирічна донька Руф та ще кільканадцять єврейських дітей.

«…Біля монастиря в Брюховичах був дитячий будинок, в якому знайшли укриття багато єврейських дітей... Моя дружина перебувала у постійному контакті з ігуменею Йосифою. В один із тяжких днів зими 1944 року, під час відвідин монастиря, вони помітили двох дівчаток віком близько 10 і 5 років. У меншої дівчини на нозі вище коліна була рана від пострілу, що гноїлася. Обидві дівчинки були брудні і занедбані. Ігуменя помітила все це і поставилась до дітей із справжньою людяністю. Вона підійшла до них, вмила їх, перевдягнула, промила рану на нозі пораненої дівчинки, перев’язала її. Після цього потурбувалася, аби дітей нагодували і влаштували. Вона ретельно вимила голови дівчат нафтою. Ці дві дівчинки врятувалися від смерті, коли вистрибнули з потяга, який ішов до табору знищення у Белжеці. Менша дівчинка була поранена пострілом есесівця. Старшій пощастило більше, і вона з останніх зусиль притягла її до найближчого села. Там діти, на велике щастя, натрапили на добрих людей, які визнали за найкраще відвести обох дівчаток до монастиря. Моя дружина підійшла до ігумені і запропонувала допомогти їй в її роботі. Ігуменя пояснила: “Я роблю лише те, що на мене покладено. Я виконую свій святий обов’язок і роблю це тому, що це є заповідь. Я хочу виконати цю велику заповідь лише своїми руками і не прошу нічиєї допомоги”, – завершила свої слова ігуменя Йосифа. Обидві дівчинки залишилися в живих, через деякий час їх відправили до одного з монастирів на сході Галичини…» Зі спогадів Іцхака Левіна

Серед тих, хто знайшов порятунок під опікою ігумені Йосифи, була Фаїна Ляхер. Узимку 1943 р. до монастиря її привів о. Віталій (Матковський). Дівчину разом із батьками та братом урятував із Перемишлянського гетто її коханий, член ОУН Володимир Заплатинський. Між сестрами та Фаїною склалися добрі стосунки.

«Сестри мене окружили дуже великою любов’ю і дуже теплотою великою… відразу з перших днів я була їхня. Дуже швидко церковнослов’янську мову зрозуміла і з ними брала участь у молитвах… З огляду на безпеку я ніде ніколи не виходила, помагала сестрам у праці і мала нагоду багато читати…». Зі спогадів сестри Марії

Після того як померли рідні й загинув наречений, у Фаїни визріло бажання стати черницею. Це був не одномоментний порив, до цього її вела довга еволюція світогляду, починаючи ще змалку. Зрештою, у вересні 1944 р. відбулися її облечини, на яких Фаїна отримала ім’я Марія.

Не раз ігуменя Йосифа допомагала як переслідуваним євреям, так і членам ОУН та бійцям Української повстанської армії. Саме за підтримку українських націоналістів її заарештували повторно, вже в 1945 р. У засланні вона провела понад 10 років, а відтак мусила проживати на Тернопільщині, бо права повернутися до м. Львів була позбавлена. За час ув’язнення Йосифи УГКЦ було примусово приєднано до Московського патріархату. Багато людей і надалі сповідували свою віру таємно, тож немолода ігуменя очолила підпільний монастир.

Померла ігуменя Йосифа (Вітер) у 1988 р. У 1976 р., удостоєна почесного звання «Праведник народів світу». До Олени Вітер уже були представники нашої країни, імена яких вносили до почесного списку Праведників, але їх записували громадянами Польщі або СРСР. Вона наполягла на тому, щоб саме Україна була зазначена як її Батьківщина.