Гаврилова Інна, Подкопаєва Марія

Марія Подкопаєва жила в м. Ворошиловград (нині – м. Луганськ) із донькою Інною Гавриловою та матір’ю Юліанією. На початку 1930-х рр. неподалік них оселилася єврейська родина Кісельгофів. Батько Саул був ковалем, мати Циля – продавчинею, а діти Семен і Рахіль – старшокласниками. Інна навчалася в одному класі з Рахіллю. У шкільні роки вони були близькими подругами, але з початком німецько-радянської війни майже не спілкувалися. Кожна родина по-своєму адаптувалася до життя в умовах бойових дій.

17 липня 1942 р. до міста ввійшли німецькі війська. Уже з перших днів окупації вони почали встановлювати «новий порядок». На вулицях з’явилися десятки оголошень, які регламентували життя. Одним із перших був наказ про обов’язкову реєстрацію на німецькій біржі праці всіх жителів віком від 13 років. Майже 100 тис. містян заповнили реєстраційні анкети з пунктами про національність, партійність, судимість тощо. Крім іншого, так нова влада виявила в місті всіх євреїв. Згідно з окупаційними оголошеннями, їх було позбавлено всіх прав і незалежно від віку вони мали носити на одязі пов’язку з жовтою зіркою. За непокору – смертна кара.

Життя трьох жінок в окупованому м. Ворошиловград було складним. Не вистачало коштів навіть на продукти. Але Марія та Інна співчували знайомим євреям, бо знали про всі обмеження й переслідування, про важкі роботи, на які їх відправляли. А вже наприкінці липня 1942 р. містяни жахнулися від каральних акцій. Першими жертвами нацистів стало близько 300 євреїв – переважно жінки та діти віком від чотирьох років. Усіх їх розстріляли в котловані на міській околиці.

Одного дня в Маріїні двері постукали. То була Рахіль Кісельгоф. Дівчина просила прихистити її та рідних. Хоч Інна й Марія самі жили бідно, часом опинялися на межі голодної смерті, вони прийняли переслідуваних і три дні переховували в скромному помешканні, тим самим урятувавши їх від загибелі.

Трішки оговтавшись, Рахіль розповіла подрузі про своє воєнне життя. У червні 1942 р., коли німецькі війська підходили до м. Ворошиловград, старшого брата Семена мобілізували до Червоної армії. Решта родини хотіла евакуюватися до східних районів СРСР, але діставшись до м. Ростов-на-Дону, зрозуміла, що попереду вже фронт і далі шлях перекритий. На початку серпня 1942 р. Кісельгофи повернулися до рідного міста. З’ясували, що їхню квартиру зайняла колишня сусідка. «Вас усе одно вб’ють», – сказала вона, не даючи їм навіть забрати речі. Знайома літня єврейська пара запросила Кісельгофів погостювати до себе. Наступного дня вони зареєструвались у юденраті й отримали трудове направлення. Протягом трьох місяців Рахіль та її батьків посилали на непосильну роботу, а за неналежне виконання карали й принижували. Коли з’явився наказ усім євреям 1 листопада 1942 р. прийти на стадіон нібито для переселення, Кісельгофи зрозуміли його прихований зміст. 17-річна Рахіль сказала, що хоче лише одного – жити; а її батько, ослаблений важкою працею та недоїданням, уже не мав сил боротися. Тож попрощався з дружиною та донькою і пішов на смерть. Рахіль та Циля кинулися шукати допомоги у своїх російських друзів, але отримали відмову. Друга спроба теж була невдалою. І лише з третьої їх упустила родина Гаврилових-Подкопаєвих.

Тим часом нацисти розстріляли тих євреїв, які прийшли на стадіон, і тих, кого поліція знайшла в різних схованках, – загалом близько 2 тис. осіб.

Оскільки гітлерівці й надалі прочісували місто в пошуках уцілілих євреїв, Рахіль та її мама зв’язалися з родичами, які теж переховувались, і спільно вони вирішили тікати. Рятівники попрощалися з утікачами, зібравши в дорогу їм харчі. Понад місяць Рахіль, Циля та їхні родичі блукали околицями, аж поки опинились у прифронтовому с. Скорицьке (нині – Воронезька область). Вони видавали себе за біженців від війни, і сільська влада, на щастя, не стала вимагати документів на посвідчення особи. 14 січня 1943 р. із села відступили німецькі війська, і Кісельгофи евакуювалися до м. Омськ, яке стало їхньою новою домівкою.

Облаштувавшись на новому місці, Рахіль зв’язалася зі своїми рятівниками. У листах Інна Гаврилова розповідала подрузі про те, як місто поступово повертається до мирного життя. Сама Інна в 1944 р. вступила до університету. На жаль, подруги більше не зустрілися. У середині 1940-х рр. Інна захворіла й невдовзі померла. У 2006 р. Рита (Рахіль) Молдованова (Кісельгоф) звернулася до Яд Вашем із проханням ушанувати жінок, які врятували їй життя. У 2008 р. Інну Гаврилову та її матір Марію Подкопаєву визнано Праведниками народів світу.