Гарбузи Герасим, Ганна та Іван

Герасим та Ганна Гарбузи з трьома дітьми проживали в с. Ольгопіль на Вінниччині. Подружжя працювало в місцевому колгоспі. Під час німецько-радянської війни в селі керували румуни. Окупаційна влада створила окремий квартал, куди переселила близько 150 місцевих єврейських сімей та кількасот євреїв із Бессарабії. У будівлі синагоги розмістили їхніх одноплемінників, висланих із м. Балта. Багато євреїв померли в листопаді – грудні 1941 р. від епідемії тифу.

Якось на роботі в колгоспі Ганна Гарбуз познайомилася з Марією Рахштейн. Та розповіла, що умови життя в гетто дуже важкі, тож її маленькі доньки й мати весь час хворіють. Ганна запропонувала допомогу, і за кілька днів на порозі будинку Гарбузів з’явилася Марія Яківна з 10-річною Мусею, 7-річною Кларою та матір’ю Гітл Мільман. Вони були худі й застуджені, на шкірі виднілися місця, розчухані через вошей. Подружжя Гарбузів вирішило надати їм притулок. І хоч у самих Герасима та Ганни були неповнолітні діти, вони не побоялися порушити наказ окупантів, який під страхом смерті забороняв переховування комуністів, євреїв чи партизанів. Особам, які повідомлять владі про факт порушення цього наказу, було обіцяно винагороду – корову й велику суму грошей. Гарбузам довелося пояснювати сусідам і знайомим, що в них проживають далекі родичі, оселя яких згоріла.

Окупанти періодично влаштовували обшуки в селянських дворах. Діти Гарбузів навчилися відповідати їм: «У нас юден ніхт!». Тим часом єврейська сім’я ховалася то в ямі, то під стіжком соломи на городі. Харчувалися всі урожаєм із присадибної ділянки, але його не завжди вистачало на дев’ятьох осіб. Тож доводилося займатись іще й обміном. Марія в поношеному селянському одязі, вимазавши обличчя сажею, ніби жебрачка, ходила по селах разом зі старшим сином Гарбузів, обмінюючи самогон та якісь дрібні речі на їжу. Коли довкола було багато людей і серед них могли бути місцеві поліцаї, Іван називав Марію мамою, а вона його сином.

На початку березня 1944 р. фронт наближався до села. Під час відступу окупаційні війська мародерили по хатах. Якось група вояків удерлася до Гарбузів:

«На щастя, в цей момент євреї встигли сховатися. Батьків і нас, трьох дітей, перевели в якесь приміщення, де вже знаходилось більше 30 ув’язнених. Там було темно й страшно, діти плакали. Ширилась чутка про те, що нас розстріляють. На світанку нас погнали в напрямку сусіднього с. Стратіївка. Аж раптом над нами з’явились літаки з червоними зірками на крилах, і конвоїрам було вже не до нас. Скориставшись цим, усі розбіглись. Ми з батьками впродовж двох тижнів переховувалися в незнайомих людей. Після визволення від німців ми повернулися у свою домівку, де нас ждала сім’я Рахштейнів…». Зі спогадів Івана Гарбуза

Після війни родини рятівників та врятованих підтримували дружбу – навіть на відстані (Рахштейни згодом емігрували до США). У 1995 р. сестри Муся Кулешова і Клара Вовк приїздили в Україну й зустрічалися з родиною Гарбузів. Разом відвідували музей історії села, де представлено матеріали Ольгопільського гетто.

У 1998 р. Яд Вашем визнав Герасима й Ганну Гарбузів та їхнього сина Івана Праведниками народів світу.