Гнатюк Ісаак

Складну й дуже нерівну життєву дорогу пройшла ця неординарна людина – Ісаак Федорович Гнатюк із смт Маневичі на Волині.

Народився він 14 червня 1920 р. в с. Грива (на той час Ковельського повіту Волинського воєводства) у багатодітній селянській сім’ї. Війна застала Гнатюків у с. Зелена, що неподалік м. Берестечко. Михайла, старшого із братів, призвали до Червоної армії. Добровольцем пішов на фронт Ісаак. Батьки з іншими членами сім’ї переїхали до с-ща Торчин. Дочку Катерину з чоловіком нацисти відправили на примусову працю до Німеччини.

Ісаак зазнав гіркоти відступу, вирвався з оточення. Ночами добирався до рідного с. Грива (тоді вже Камінь-Каширського району Волинської області). Там у жовтні 1941 р. зв’язався з командиром партизанського загону М. Коніщуком. Дістав завдання пробратися до Торчина, розшукати сім’ю, встановити контакти з місцевим підпіллям яке очолював П. Каспрук, збирати розвідувальні дані, зброю. Дістав позивний «Сашко», Спиридона, наймолодшого брата, назвали «Старик».

Щоб не викликати підозри, працював у німецькому «фільварку». Родич Гнатюків, комендант поліції, навіть гадки не мав, що в нього квартирує партизан «Сашко». Зв’язок із загоном Коніщука Ісаак тримав через Спиридона. У 1943 р. того виказав провокатор. Опинилися за ґратами Ісаак, його батько й мати. Ісаака гестапівці відправили в концтабір. Та дорогою бранці вбили охорону вагона й вирвалися. Із допомогою поляків переправилися через Західний Буг. А через кілька днів Ісаак перебрався до Нової Руди й лісового урочища Кухів Груд, де містився штаб партизанського з’єднання Антона Бринського, до якого входив і загін Коніщука. Там уже були й інші члени сім’ї: мати, батько, брати Іван та Григорій, сестри Степанида й Ганна.

Головним завданням підлеглих Бринського було об’єднати розрізнені партизанські загони й групи, що діяли на Поліссі. До з’єднання влилися загони Самчука, Коніщука, Собесяка та ін. Партизани розгорнули дії проти німецької адміністрації. Жителі навколишніх сіл ішли в їхні лави.

«У зв’язку з тим, що в районах дій наших загонів, у лісах і по хуторах, є чимало мирного населення – старих, жінок, дітей, які втекли від німецького терору й перебувають без даху над головою та без продовольства, наказую створити три цивільні табори, куди звести всіх старих, жінок, дітей». Із наказу № 11 по партизанських загонах від 17 грудня 1942 р.

В одному з них, неподалік згаданого урочища Кухів Груд, в урочищі Крукове, у загоні М. Коніщука діяв табір для цивільного населення. Там жили сім’ї партизанів і фронтовиків, чимало єврейських родин. Вони господарювали, доглядали корів і коней, пекли хліб, шили й ремонтували одяг та взуття. У таборі почувалися безпечніше, ніж у селах.

Серед тамтешніх мешканців виділялися неповнолітні сестри Лея і Бела Рог. Не всі знали, як опинилися там ці єврейські діти, звідкіля вони, де їхні батьки. І навіть по закінченні війни їхній рятівник партизан Ісаак Гнатюк не поспішав оприлюднювати всю правду. Страх за життя брав гору. Адже комуністична влада по-різному ставилася до євреїв. Репресії змінювала на милість, дружелюбність – і навпаки. Лише в незалежній Україні 80-річний колишній розвідник розповів про подробиці порятунку. Хоча й не вважав, що здійснив якийсь великий подвиг, захищаючи дітей від смерті, – бо ж просто керувався людським сумлінням, жалістю.

У 1942–1943 рр. сотні втікачів із таборів військовополонених та гетто було переправлено у з’єднання. Багато євреїв стали партизанами.

Начальником штабу в 1-й бригаді з’єднання Бринського був майор Целермейєр. Під час виготовлення боєприпасів загинули 16-річний П. Райтер і 13-річний П. Цвейбель із Маневич. Йосип Блонштейн знищив 18 озброєних ворогів, підірвав 11 ворожих ешелонів та 8 автомашин. Загинули його брати Абрам і Герш. Брат Михайло був підривником, а сестри Бела й Мара – санітарками в підривних групах і займались розвідкою.

Після вигнання нацистів із Волині в 1944 р. мешканці «таємного табору» повернулися до своїх домівок. У єврейських дівчат Леї та Бели Рог нікого з рідні не залишилось. Отож їх виховання взяла на себе держава, давши їм освіту і працю.

Потім долі склалися в усіх по-різному. І хоч Лея жила в Ізраїлі, а Бела – в Росії, вони не забували свого рятівника, писали йому листи вдячності. Добре, що за життя колишньому партизану з Маневич в ізраїльському посольстві в Києві, враховуючи його вклад у справу спасіння переслідуваних євреїв у роки нацистської окупації, присвоїли почесне звання «Праведник народів світу». Його ім’я згідно з ухвалою комісії в Єрусалимі від 26 серпня 1996 р. викарбувано на стіні пошани Алеї Праведників Яд Вашем у Єрусалимі. Ісаакові Гнатюку було вручено медаль Праведника й грамоту, які нині зберігаються в експозиції Маневицького краєзнавчого музею. 15 листопада 2006 р. Єврейська рада України присвоїла йому звання «Праведник України».

Рятували євреїв також інші вихідці з краю. Скажімо, житель станції Маневичі Олександр Якимович Шелудько допоміг переправити в партизанський загін Коніщука 73 особи. У с. Комарове, на хуторі, до кінця окупації переховувався єврейський хлопчик, нині – громадянин Ізраїлю.

У 1944 р. партизан Ісаак Гнатюк пішов до Червоної армії. Брав участь у боях за Варшаву та Кенігсберг. Зазнав поранення, контузії. По війні повернувсь у Маневичі до сім’ї. Там і одружився. Похований на місцевому кладовищі. Нема вже серед живих і брата Спиридона: його вбили окупанти. Немає і братів Михайла та Григорія.

У грамоті, яку отримав Ісаак Гнатюк, є такі слова: «Той, хто врятував хоча б одну душу, врятував увесь світ». Добрі діяння нашого героя заради інших непідвладні забуттю.