Григоренки Данило, Домнікія та Василь

Під час німецько-радянської війни Данило та Домнікія Григоренки проживали в с. Малі Хутори (нині – у складі м. Вінниця). У боях Першої світової війни Данило втратив ногу, тож був непридатний до служби. Подружжя виховувало шестеро дітей. Усі змалечку були залучені до роботи на землі, бо виживати доводилося завдяки вирощеному на полі. Частину врожаю Домнікія продавала на міському базарі. Якось у квітні 1942 р., повертаючись із м. Вінниця, жінка зустріла Фаню Дейгіну з трьома дітьми: 11-річною Поліною, 5-річним Мойсеєм та дівчинкою-немовлям. Вигляд єврейки був настільки жалюгідний, що Домнікія запропонувала їй переночувати в їхньому будинку, щоб викупати й нагодувати дітей.

Почувши про поневіряння єврейської сім’ї, Григоренки вирішили заховати її в себе на обійсті. Старший син Василь облаштував для втікачів сховок на горищі хати й майже півтора року Фаня з дітьми жила на хуторі, у вінницькому передмісті. Василь дізнавався з чуток про ймовірні облави й допомагав єврейці перебігати в укриття до лісу. Та якось староста села несподівано нагрянув до Григоренків і побачив єврейських дітей. Данилові довелося домовлятися й обіцяти старості, що в разі повернення радянської влади він свідчитиме на його користь.

Надалі залишати в домі євреїв було небезпечно. Тож Григоренки допомогли Фані з дітьми переправитися через р. Південний Буг на територію, окуповану румунами, а Мойсея переховали у своєї доньки Ганни, яка жила окремо.

Фаня Дейгіна дісталася до с. Тиврів (нині – с-ще Тиврів Вінницького району Вінницької області). У дорозі її молодша донька померла від хвороби, а зі старшою, Поліною, мати дочекалася приходу радянських військ.

У 1990-х рр. Поліна та Мойсей емігрували до Ізраїлю й засвідчили про свій порятунок під час Голокосту.

У 1992 р. Яд Вашем визнав Данила й Домнікію Григоренків та їхнього сина Василя Праведниками народів світу.