Банк портретів / Грогуль Ігнатій, Варвара, Степан і Євгенія

Грогулі Ігнатій, Варвара, Степан і Євгенія

Переважну кількість населення більшості міст Західної України до початку Другої світової війни становили євреї. Не винятком було й м. Дубно на Волині. За даними перепису 1897 р., у місті проживали 5608 євреїв (із 13 785 жителів).

25 червня 1941 р. місто зайняли частини Вермахту. На цей час там проживало близько 12 тис. осіб єврейської національності. Ті, хто не встигли евакуюватися з відступаючими частинами радянської армії, опинилися в безнадійному становищі. Ще до створення гетто в квітні 1942 р. нацисти розстріляли понад тисячу євреїв. У гетто зігнали близько 8 тис. осіб. 27 травня того ж року розстріляли близько 3,8 тис. його жителів.

Загалом у травні 1942 р. німці знищили більше половини в’язнів. Інших розстріляли влітку – восени 1942 р.

Як розповідав виходець із Дубенщини, Праведник народів світу Альфред Кварчак, родина якого прихистила 15 переслідуваних, у м. Дубно вбили близько 17 тис. євреїв – не лише місцевих мешканців, а й жителів навколишніх міст і сіл.

Лише небагатьом дубенським євреям вдалося пережити Голокост. Серед них – Мір'ям Друх (уроджена Якіра), якій тоді було 9 років.

Дівчинку врятував священник Ігнатій Грогуль і його родина із с. Великі Загірці, що за 8 км від м. Дубно. Місцеві жителі розповідають, що на той час багато родин цього села, яке розкинулось серед пагорбів Повчанської височини, переховували євреїв. Проте звання Праведників народів світу удостоїлась тільки родина Грогулів.

Батько Мір'ям домовився зі священником, щоб той надав їй притулок. Маню таємно вивели з гетто, дали селянський одяг і документи на ім'я зовсім іншої людини.

«Тато сказав, що тепер моє ім'я Маруся, а не Манечка, моя мати живе в Харкові, а я шукаю по селах місце пастушки. На складі, повному мішків із зерном, я вперше побачила високого, серйозного чоловіка, одягненого у рясу. Мене відвели в ліс, де чекала молоденька селянка, яка довго вела мене кудись лісовою стежкою. Біля виходу з лісу вона залишила мене і я продовжила шлях одна. Стала питати у людей, чи не потрібна кому пастушка. Це була єдина фраза, яку я знала українською. Потім зайшла в будинок, на який мені вказали, і там побачила батюшку та його доньку Женю – ту саму дівчину, яка вела мене через ліс. Тоді ж я познайомилася і з дружиною панотця, а пізніше – з їхнім сином Степаном, молодим і вродливим юнаком. У цьому будинку я залишилася». Зі спогадів Мір'ям Друх

Спочатку дівчинка відкрито проживала в селі: пасла корів та виконувала інші сільськогосподарські роботи. Проте за деякий час Ігнатій Грогуль привіз із міста звістку, що німці розстріляли брата Мані. Також у вбитого знайшли записну книжку з іменами та адресами, де, напевно, була й їхня адреса.

Однак дружина священника Варвара навідріз відмовилася виганяти бідну єврейську дівчинку. Односельчанам вигадали історію, що Маня поїхала до родичів у м. Харків. Тепер увесь час дитина мусила переховуватися в будинку священника.

«Я ховалася від усіх. Якщо ж вільно ходила по будинку, вікна завішували, двері зачиняли, мене охороняли і всередині, і зовні. Коли собака гавкала під час наближення стороннього, мене негайно ховали. Я добре пам'ятаю, як одного разу голосно загавкав собака – йдуть німці. Я встигла забігти до іншої кімнати і залізти під ліжко, покриту килимом з кольорової козячої вовни, котрий звисав майже до підлоги. А німці вже були в кімнаті. Я тихо лежала і чула їхні кроки й голоси, бачила їхні чорні чоботи. Вони покрутилися, пошукали і пішли, але страх не пішов із наших сердець». Зі спогадів Мір'ям Друх

Згодом, коли небезпека минула, рятівники вивезли дівчинку в ліс, а назад вона прийшла пішки й розповідала жителям села, що повернулася з м. Харків. Проте одного разу до будинку священника знову прийшли німці. Окупанти намагалися заговорити з Манею, яка накривала їм на стіл. Дівчинка вдавала, начебто не розуміє їх, хоча їдиш дуже схожий із німецькою.

«Один німець каже іншому, що по моїх очах бачить, що я їх розумію, і, напевно, я – єврейка. Батюшка та його сім'я дуже злякалися і вирішили втекти з дому. Ми поспішили до лісу... Німці помітили і стали стріляти. Ми бігли в бік лісу, а кулі свистіли над головами». Зі спогадів Мір'ям Друх

Останні дні нацистської окупації родина перечікувала в лісі. Із приходом радянських військ Ігнатій повіз дівчинку назад у м. Дубно. Але ні батьків Марусі, ні старших брата та сестри вже не було в живих.

Згодом знайшовся її двоюрідний брат, Еліяху Якіра, якого врятувала польська родина із с. Владиславівка. Вони з дружиною Іреною удочерили Марусю та разом із нею вирушили на Захід.

Сім'я Ігнатія Грогуля недовго прожила в с. Великі Загірці. Уже після війни священник отримав іншу парафію й переїхав на нове місце служіння. Мало хто з місцевих жителів пам'ятає про видатного земляка. Навіть не йдеться про вшанування його пам'яті відкриттям меморіальної дошки чи назвою вулиці.

27 січня 1993 р. Яд Вашем удостоїв священника Ігнатія Грогуля, його дружину і дітей почесного звання «Праведник народів світу». Нагороди були вручені синові, Степану Грогулю, під час його візиту до Ізраїлю того ж року.

Дмитро Гулійчук

м. Київ

Журналіст

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі