Банк портретів / Грогуль Ігнатій, Варвара, Степан і Євгенія

Грогулі Ігнатій, Варвара, Степан і Євгенія

Значну частину населення більшості міст Західної України до початку Другої світової війни становили євреї. Не винятком було й м. Дубно на Рівненщині. За даними перепису 1897 р., там проживало 5608 євреїв (із 13 785 жителів).

25 червня 1941 р. місто зайняли частини Вермахту. Тоді серед його жителів було близько 12 тис. осіб єврейської національності. Хто не встиг евакуюватися з частинами Червоної армії, коли вони відступали, – опинився в безнадійному становищі. Ще до створення гетто у квітні 1942 р. нацисти розстріляли в місті понад тисячу євреїв. У гетто зігнали близько 8 тис. осіб. 27 травня того самого року стратили близько 3,8 тис. його мешканців.

Загалом у травні 1942 р. німці знищили понад половину в’язнів. Інших було розстріляно влітку – восени.

Як розповідав виходець із Дубенщини Праведник народів світу Альфред Кварчак, родина якого прихистила 15 переслідуваних, у м. Дубно гітлерівці вбили близько 17 тис. євреїв – не лише місцевих мешканців, а й жителів навколишніх міст і сіл.

Небагато дубенських євреїв пережило Голокост. Серед них – Мір’ям Друх (уроджена – Якіра), якій тоді було дев’ять років.

Дівчинку врятували священник Ігнатій Грогуль та його рідні із с. Великі Загірці, що за 8 км від м. Дубно. Місцеві жителі розповідають, що багато родин із цього села, яке розкинулося серед пагорбів Повчанської височини, переховували євреїв. Але звання Праведника народів світу удостоїлися тільки Грогулі.

Батько Мір’ям домовився зі священником, щоб той надав їй притулок. Маню таємно вивели з гетто, дали селянський одяг і документи на інше ім’я.

«Тато сказав, що тепер моє ім’я Маруся, а не Манечка, моя мати живе в Харкові, а я шукаю по селах місце пастушки. На складі, повному мішків із зерном, я вперше побачила високого серйозного чоловіка, одягненого у рясу. Мене відвели в ліс, де чекала молоденька селянка, яка довго вела мене кудись лісовою стежкою. Біля виходу з лісу вона залишила мене, і я продовжила шлях одна. Стала питати у людей, чи не потрібна кому пастушка. Це була єдина фраза, яку я знала українською. Потім зайшла в будинок, на який мені вказали, і там побачила батюшку та його доньку Женю – ту саму дівчину, яка вела мене через ліс. Тоді ж я познайомилася і з дружиною панотця, а пізніше – з їхнім сином Степаном, молодим і вродливим юнаком. У цьому будинку я залишилася». Зі спогадів Мір’ям Друх

Спочатку Маня відкрито проживала в селі: пасла корів, виконувала іншу роботу по господарству. Проте одного разу Маруся почула, як знайома батьків розказувала про вбивство її брата, й знайдений блокнот із контактами знайомих. Жінка запропонувала задушити «малу жидівку», щоб уникнути небезпеки. Грогулі влаштували театральний від'їзд Марусі додому, а коли загроза минула - показове повернення. Насправді весь цей час вона ховалася у схроні під будинком.

«Я ховалася від усіх. Якщо ж вільно ходила по будинку, вікна завішували, двері зачиняли, мене охороняли і всередині, і зовні. Коли собака гавкала під час наближення стороннього, мене негайно ховали. Я добре пам’ятаю, як одного разу голосно загавкав собака – йдуть німці. Я встигла забігти до іншої кімнати і залізти під ліжко, вкрите килимом з кольорової козячої вовни, котрий звисав майже до підлоги. А німці вже були в кімнаті. Я тихо лежала і чула їхні кроки й голоси, бачила їхні чорні чоботи. Вони покрутилися, пошукали і пішли, але страх не пішов із наших сердець». Зі спогадів Мір’ям Друх

Та одного разу до будинку священника знову прийшли німці. Окупанти намагалися заговорити з Манею, яка накривала їм на стіл. Дівчинка вдавала, начебто не розуміє їх, хоча мова їдиш дуже схожа з німецькою.

«Один німець каже іншому, що по моїх очах бачить, що я їх розумію, і, напевно, я – єврейка. Батюшка та його сім’я дуже злякалися і вирішили втекти з дому. Ми поспішили до лісу... Німці помітили і стали стріляти. Ми бігли в бік лісу, а кулі свистіли над головами». Зі спогадів Мір’ям Друх

Останні дні нацистської окупації родина перечікувала в лісі. Із приходом радянських військ Ігнатій повіз дівчинку назад у м. Дубно. Але ні батьків Марусі, ні старших брата й сестри вже не було в живих.

Згодом знайшовся її двоюрідний брат Еліяху Якіра, якого врятувала польська родина із с. Владиславівка. Вони з дружиною Іреною стали опікунами Марусі й разом із нею вирушили на Захід.

Сім’я Ігнатія Грогуля недовго прожила в с. Великі Загірці. Уже після війни священник отримав іншу парафію й переїхав на нове місце служіння. Мало хто з місцевих жителів пам’ятає про видатного земляка. Навіть не йдеться про вшанування його пам’яті відкриттям меморіальної дошки чи назвою вулиці.

27 січня 1993 р. Яд Вашем удостоїв священника Ігнатія Грогуля, його дружину та дітей почесного звання «Праведник народів світу». Нагороди були вручені синові Степану Грогулю під час його візиту до Ізраїлю того самого року.

Дмитро Гулійчук

м. Київ

Журналіст

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі