Гудкова Ніна та Фоміна Анастасія

Ніна Гудкова ще в дитинстві визначилася з майбутньою професією. Після школи вступила в Київський медичний технікум Охматдиту з акушерським відділом. Працювала фельдшером у медичних закладах. Наполеглива й цілеспрямована дівчина відчувала, що медицина – це її покликання, й у 1935 р. вступила до 1-го Київського медичного інституту. Закінчила його з відзнакою в 1940 р. Отримала кваліфікацію лікаря-педіатра. Працювала в клінічній дитячій лікарні № 7 на Печерську. Із початком нацистської окупації один із корпусів лікарні було реорганізовано в дитячий будинок № 2. Ніні Микитівні запропонували очолити заклад. Тут залишалися хворі діти зі стаціонару, приводили нових, а частіше підкидали. Притулок швидко наповнювався дітьми, які залишилися без батьківської опіки. Всього в сиротинці перебувало близько 70 дітей. Серед них були і єврейські діти, які дивом врятувалися від розстрілів у Бабиному Яру. Їх Ніна Микитівна записувала на вигадані прізвища, а пізніше для них виготовляли фіктивні метрики. Протягом двох років у дитячому будинку проживало 12 євреїв, з яких шестеро – хлопчики. Їх доводилося переховувати в коморах чи підвалах під час періодичних візитів представників німецької комендатури.

Один із врятованих – Цезар Кац. Хлопчик народився в єврейській родині в м. Київ у 1937 р. Його мама померла під час пологів. Цезаря та його старшого братика Павла виховував батько Петро Соломонович та бабуся Роза Наумівна Зільберштейн. Родині допомагала хатня робітниця Анастасія Фоміна. Із початком війни Петро Соломонович був мобілізований на фронт, потрапив в оточення під Києвом. Перебував у Дарницькому концентраційному таборі. Під час етапування в табір на вул. Керосинна йому вдалося втекти й повернутися додому. За доносом був розстріляний в Бабиному Яру. Роза Наумівна зі старшим онуком встигла евакуюватись, а молодший Цезар із нянею Анастасією запізнилися на потяг й повернулися у свою квартиру на вул. Костьольній. Кербуд одразу ж наказав жінці відвести єврейську дитину до Бабиного Яру. Неподалік Лук’янівки, у величезному натовпі людей, Анастасія відчула небезпеку й, розмахуючи своїм паспортом, почала кричати, що вона українка. Німецький солдат, перевіривши документи, випустив її з дитиною із колони приречених євреїв. Кілька тижнів втікачі переховувалися в підвалах будинків, ночували на руїнах колишнього Центрального універмагу, годувалися в подруг Анастасії. Одна з них підказала підкинути хлопчика до притулку, який відкрили на Печерську, на вул. Предславинській. Няня дала 4-річному Цезарю записку з ім’ям «Вася Фомін» і залишила його біля дверей дитячого будинку.

Під цим ім’ям хлопчик прожив під опікою Ніни Гудкової до 1944 р. Лікарка остерігалася, щоб ніхто із співробітників не проговорився, адже через одне необережне слово розстріляли б увесь персонал. Та, на щастя, все обійшлося й вдалося зберегти всіх єврейських дітей.

У 1942 р. Ніна Микитівна народила сина Юрія. Але жодного дня не залишала сиріт, весь час зі своїм немовлям перебувала в притулку.

У 1943 р. німці перевели дитячий будинок у смт Ворзель, а після визволення м. Київ він знову повернувся на вул. Предславинську.

Цезаря всиновила родина лікарів – Василь Михайлович та Берта Карлівна Михайловські. Відтак хлопець став Василем Васильовичем Михайловським. Рідна бабуся, повернувшись з евакуації почала розшукувати онука, але він вже звик до нових батьків. Михайловські домовилися з ріднею, що історію його кровної родини розкажуть синові в дорослому віці.

Василь Михайловський закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, працював директором Конструкторського бюро Київського НДІ будівельного виробництва. Пізніше був заступником голови Всеукраїнської асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів.

Історія отримала продовження в кінці 1980-х рр. Берта Карлівна розповіла Василеві історію його порятунку, що своїм життям він зобов’язаний двом жінкам – Анастасії Фоміній та Ніні Гудковій. Відтоді Василь Михайловський став частим гостем у родині Гудкових, докладно записав спогади Ніни Микитівни про дитячий будинок та життя в окупаційному м. Київ. Ініціював присвоєння своїм рятівницям звання Праведника Бабиного Яру (1993 р.) та Праведника народів світу (1995 р.). Ніна Гудкова померла в 1993 р. Нагороду матері отримав син Юрій Петрович Зайченко.

«Мама ніколи не розповідала про свій подвиг, вона навіть не могла дивитися фільми про війну. Вона була дуже скромною людиною, ніколи й нікому не відмовляла в медичній допомозі. Дуже любила дітей, мабуть, тому й обрала спеціальність педіатра. Лікар від Бога! Мама вважала, що коли є можливість врятувати людину, допомогти їй, це обов’язково треба зробити. Це було її життєве кредо. Ніколи не думала про себе, всю себе віддавала медицині й людям. Лікар – це рятівник, і мама не лише за освітою, а й за покликанням була справжнім рятівником…». Зі спогадів Юрія Зайченка