Кобиші Панас та Уляна

Панас та Уляна Кобиші із синами – 14-річним Миколою та 10-річним Іваном – проживали в с. Житне на Сумщині. Господар родини працював на залізничній станції, дружина була домогосподаркою. Восени 1941 р. встановилася нацистська влада, й майже відразу розпочалося винищення єврейського населення. Із навколишніх сіл євреїв зганяли у м. Ромни, де окупанти облаштували гетто. 10 листопада у місті була проведена велика «єврейська акція». Щонайменше 1233 євреїв були розстріляні в ярах на околиці м. Ромни.

Того осіннього вечора на порозі будинку Кобишів з’явилася незнайомка з немовлям на руках і попросила притулку на одну ніч. У відчаї вона розповіла господарям, що її звати Естер Бараш і що німецький солдат допоміг їй втекти з роменського лісу перед масовим розстрілом євреїв. Там залишилися її батьки й сестри. Жінка попросила Кобишів дозволу залишити в них свою донечку на деякий час, поки вона не знайде надійного прихистку. Наступного дня Естер пішла і зникла без сліду. Несподівана поява немовля викликала підозри, але ніхто із сусідів не доніс на Кобишів, а окупаційній владі сказали, що Галя (так назвали дівчинку) – їхня третя дитина. Панас та Уляна опікувалися дитям, як рідним, до кінця окупації. Оскільки за Галею ніхто не прийшов, Панас та Уляна її офіційно удочерили.

Після війни несподівано з’явилася сестра матері Галі, щоб забрати дитину. Тітка розповіла дівчинці, що вона – єврейка, і переконала її їхати і жити разом із нею в м. Київ. Там дівчина познайомилася з іншими родичами й дізналася, що її батько загинув на фронті. Незважаючи на всі спроби нової сім’ї зробити все, щоб дівчинка почувалася, як вдома, Галя сумувала за своїми прийомними батьками і благала повернути її до тих, кого вже встигла полюбити і називала «татом» і «мамою».

Через рік Галя повернулася до Кобишів і залишалася в них до заміжжя. Не маючи жодних спогадів про рідних маму й тата, вона все життя вважала Панаса й Уляну своїми рідними батьками, а Миколу й Івана – братами.

«…Мені вже 61 рік, але я через все життя пронесла ці щирі почуття подяки Панасу Самійловичу і Уляні Вавилівні за те, що вони врятували мені життя під час війни…». Зі спогадів Галини Кобиш

19 січня 1995 р. Панас і Уляна Кобиші удостоєні звання «Праведник народів світу».