Банк портретів / Костюшко Олександр, Марія та Петро

Костюшки Олександр, Марія та Петро

Олександр та Марія Костюшки разом зі своїм молодшим сином Петром та старшим Євгеном проживали на хуторі Петково-Мануїльський неподалік с. Вовчків на Київщині. Костюшки були знатними й поважними господарями – мали велике господарство, володіли лісовими угіддями. У 1929 р. їх розкуркулили: відібрали все майно, батька заарештували та відправили до Лук’янівської в’язниці, а матір із дітьми вигнали з хати. Усе, що залишилось у колись заможних селян, – це корова та кінь. Завдяки клопотанню односельчан Олександру Павловичу вдалося уникнути найвищої міри покарання. Та впродовж наступних кількох років родина змушена була поневірятися по сусідах та навколишніх селах у пошуку підробітку. Олександр Костюшко грабарював усією Україною, їздив на заробітки навіть до Білорусі.

У 1933 р., у самий розпал Голодомору, у Костюшків народився ще один син – Володимир. У тому ж році сім’ю чекало нещастя – старший син Євген загинув унаслідок нещасного випадку на ставку.

Невдовзі родина знайшла тимчасовий прихисток у м. Біла Церква. Там вони познайомилися з місцевим євреєм, дорожнім майстром Леонідом Горобцовим. Він урятував Костюшків від голодної смерті – влаштував їх на дорожні роботи та допомагав харчами. Відтоді між сім’ями зав’язалася дружба.

У м. Біла Церква жила сестра Марії, тож із часом Костюшки переїхали до неї. Викопали поряд із її хатою землянку та жили в ній із синами. Незадовго до війни випросили ділянку землі (на території сучасного спортмайданчика Білоцерківської школи №  3) та по камінчику зводили власну хату на дві кімнатки. У маленькій – жили вони з дітьми, а у великій – тримали корову й сіно. Початок війни так і зустріли в недобудованій хаті з новим членом сім’ї – новонародженим сином Євгеном.

Із приходом нацистів до міста в липні 1941 р. почалися переслідування та масові вбивства євреїв. У серпні був виданий наказ усім євреям з’явитися на реєстрацію до управління бургомістра. На спині та грудях вони мали носити чорну шестикутну зірку. До кінця серпня більшість із тих 3 тис. місцевих євреїв, які прийшли на реєстрацію, було розстріляно на території так званих 3-го і 7-го військових майданчиків на околицях міста.

«Вони їх на “3-й майданчик” зібрали. Довго не тримали. Дивимось, пошикували їх у колону, солдатів в оточення поставили, нас відігнали в сторону й повели… Коли чую, кулемет відтарабанив… військовополонені їх, вочевидь, закопали… Коли ми прийшли, там ще земля ворушилась…». Зі спогадів Петра Костюшка

Рятуючись від смерті, Леонід Горобцов прийшов до своїх українських друзів. Але піддавати їх загрозі не став – вирішив іти в ліс до партизанів. Костюшки та їхні родичі Дмитренки допомогли Леонідові харчами й одягом. Чоловік сестри Марії Костюшко, Володимир, який щойно повернувся з німецького полону, віддав Леоніду свій військовий квиток, щоб той міг приховати своє єврейське походження.

Довгий час Леонід переховувався деінде під ім’ям Володимир Дмитренко. Кілька разів був заарештований, але щоразу йому вдавалосья втекти й уникнути розстрілу. У 1943 р. він вкотре був схоплений білоцерківським гестапо. Врятуватися від страти й здійснити втечу йому допоміг охоронець із місцевих.

«Він йому, Горобцову, каже: “Володя, я зараз буду розводити караул, а ти стрибай через паркан і тікай, бо приїхав “чорний ворон””. “Чорний ворон” приїжджав і возили їх розстрілювати в Київ. Горобцов спочатку не повірив, думав – провокація, думав, його хочуть розстріляти за спробу втечі. А потім наважився, перестрибнув через паркан, почув звуки тривоги і вже городами, городами – прямо до нашої хати…». Зі спогадів Петра Костюшка

Горобцов удруге звернувся по допомогу до Костюшків. Як жінка й берегиня роду Марія хвилювалася за родину й дорікала чоловікові, що через такого гостя їх розстріляють чи спалять хату, бо більше за німців боялися сусідів, які могли донести. На що Олександр відповідав: «Що буде йому, те й нам. А я його не вижену!».

Українська родина все-таки прихистила втікача, і, незважаючи на ризик, переховувала близько 5 місяців. Удень він ховався в погребі або в сіні. Eночі спав у хаті.

Незабаром до обійстя Костюшків прийшов 15-річний племінник Леоніда – Григорій Мясковський. Українці прийняли і його.

Ще в 1941 р. Григорію вдалося втекти з табору примусової праці, знайти свою матір і разом із нею покинути м. Біла Церква. Після тривалих поневірянь вони дісталися до м. Васильків. Перший час Григорій із матір’ю Ганною ховалися в покинутих будівлях і на кладовищах, поки в березні 1942 р. їм не пощастило зустріти Параску Погорілу, молоду вдову й матір трьох дітей. Вона переховувала їх у своєму будинку протягом наступних 20 місяців.

Щоби полегшити тягар, який ліг на плечі Параски, Григорій іноді залишав своє укриття і знаходив тимчасовий підробіток у навколишніх селах. У жовтні 1943 р. Григорій вкотре вирушив на пошуки заробітку і знайшов роботу на кілька тижнів у сусідньому селі. Там він зустрів брата Марії, Володимира Дмитренка, від якого й дізнався, що дядько Леонід переховується в Костюшків. Хлопець вирішив навідати родича, але повернутися до м. Васильків вже не зміг. Після запеклих боїв у листопаді 1943 р. місто було взяте Червоною армією і фронт зупинився на 2 місяці.

Григорій сильно переймався долею матері, яка залишилась у м. Васильків. Одного дня не витримав, покинув свій сховок і вирушив на її пошуки, намагаючись перейти нову лінію фронту. Але невдало. Ледь живим хлопець повернувся назад до Костюшків, де з дядьком дочекався закінчення окупації.

Усі мешканці господи так чи інакше допомагали переховувати євреїв. Навіть найменший із Костюшків – 2-річний Женя – оберігав гостей. Одного разу хлопчик виліз на підвіконня та побачив, як небо атакують літаки. «Льонька, ховайся, польотик летить!», – кричав малий.

4 січня 1944 р. Червона армія визволила м. Біла Церква від нацистів. Після війни Леонід і Григорій розійшлися по своїх домівках. Горобцов продовжив працювати у сфері будівництва. Свого часу його запрошували керувати будівництвом Меморіального комплексу «Парк Слави» в м. Біла Церква. Мясковський та його мати Ганна оселилися в м. Київ.

Костюшки ж усе життя прожили в тій хаті, де переховували євреїв. У післявоєнний період Олександр працював кочегаром, а Марія була домогосподаркою.

Батько родини Олександр став гарним прикладом для наслідування своїм синам. Петро та Євген обрали собі професію водіїв, а Володимир першим у родині отримав вищу освіту та викладав у школі французьку мову.

До кінця свого життя врятовані зберігали дуже теплі й дружні відносини зі своїми рятівниками.

«Горобцов був нам як родич. Навіть у десять разів краще, ніж родич. Коли батька й матері не стало, він мені був як батько…». Зі спогадів Петра Костюшка

У 1997 р. Олександр і Марія Костюшки та їхній старший син Петро були удостоєні почесного звання «Праведник народів світу». Почесною нагородою була відзначена й Параска Погоріла.

Оксана Костюшко

м. Біла Церква

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі