Кравченко Векла

Знав я її давно, ще з дитинства. Моя рідна бабуся Анастасія Мусіївна водила мене на вулицю до сусідів. Неподалік нас мешкали жінки похилого віку. В одному з таких будинків жили Ганна Андріївна й Лукерія Андріївна, а в іншому – Векла Андріївна та Вустя Андріївна. Всі вони – сестри. По-різному склалося їхнє життя. В однієї чоловік загинув на війні, у другої помер, а в третьої взагалі не було пари. Тож на старість їм довелося доживати свій вік в одному помешканні.

Дітей і близьких родичів у них не було. Жили тихо, непомітно, у постах і молитвах котилося й котилося їхнє життя. Із сусідами та іншими односельцями жили в мирі та злагоді, працювали в колгоспі, різних організаціях та установах, на непомітних, але потрібних роботах.

Запам’яталося мені, як довгими зимовими вечорами вели ці жінки бесіди про своє життя, про наше село, про жахливі часи війни, про переслідування нацистами євреїв. Жадібно ловив я кожне слово їхніх розмов, котрі відкладалися в моїй дитячій пам’яті.

Проживали баба Векла та баба Вустя неподалік Бараниківської початкової школи, яку ще називали «Бугрянською».

І згадалися мені тепер розповіді старшої із сестер, бабусі Векли, про те, як у роки війни під час окупації нашого краю німці перетворили школу на конюшню, заарештували вчителів та інших представників інтелігенції села. Про те, як педагоги, особливо ті, що були з інших країв, переховувалися від нацистів по сусідах.

Найбільшого гоніння та переслідування зазнавали вчителі-євреї. І щоб урятувати їх, бабуся Векла, ризикуючи своїм життям, переховувала вчительку-єврейку з малою дитиною у своєму погребі.

Відтоді минуло багато років. Давно померла моя рідна бабуся. Одна за іншою пішли з життя і всі чотири сестри – Ганна, Лукерія, Векла та Вустя. Свіжі події поступово змушують забувати давніші, час невпинно затуманює образи цих жінок.

Ніде не збереглися їхні фотографії, бо жили вони тихо та непомітно. Старші люди, які їх добре знали, також відійшли в інший світ, а молодші – цих землячок не пам’ятають.

І, можливо, пам’ять про них зовсім би стерлася в душах бараниківців, якби не добра традиція нашого народу – пам’ятати добро навіки…

Одного дня в нашу Бараниківську сільську раду надійшов лист із Львівської області від Любові Іванівни Даниленко. У ньому вона розповідала, що її батька, Івана Савича Даниленка, перед війною направили працювати агрономом у Бараниківську МТС. Разом із ним приїхала в село і його дружина-єврейка Іда Леонтіївна Коліфман.

У перші дні війни Івана Савича мобілізували на фронт, а Іда Леонтіївна продовжувала працювати вчителькою аж до приходу в село окупантів.

І коли почали переслідувати євреїв, бабуся Векла забрала до себе молоду вчительку з дворічною дитиною. Переховувала її аж до визволення села від німецьких військ, видаючи її за родичку, яка приїхала з Донбасу. А потім ця сім’я виїхала, її слід загубився, мабуть, про неї вже ніхто не пам’ятає.

Бабуся Векла нагадала про себе майже через 30 років після своєї смерті. Ніби передала вітання, нагадуючи всім людям, що добро не забувається, воно має глибокі, вічні корені.