Кравченко Наталія

Я з Бахмута, мій дід із Бахмута... Знаю, що ще мій прадід народився в цьому місті. У 1922 р. він спорудив будинок для своєї доньки, моєї бабусі, в самому центрі. І там жила вся моя родина. Збереглися домові книги, які за радянської влади були в усіх власників приватних будинків. У них прописувалися всі мешканці. Історія нашої домової книги бере початок із 1948 р. І для мене вона стала історією самого Бахмута через його жителів. Моя бабуся не мала пенсії, бо займалася вихованням дітей. Тому через брак коштів родина була змушена виживати. Бабуся здавала в оренду будівлю, що була в нашому дворі, а інколи й кімнати в домі. Тому через цю книгу пройшло багато людей: військових, студентів, лікарів, інженерів. Я виросла в цьому будинку, і це найкращий будинок, який я бачила у своєму житті.

Кілька років тому під час ремонту я знайшла під стріхою листи діда Володі до бабусі Талі (Наталія Кравченко), написані гарною українською мовою: «Кохаю тебе найбільше на світі. Дихати без тебе не можу…». Завдяки тим листам відкрилися родинні таємниці. Кілька листів дід відправив бабусі Талі із заслання. У 1930-х рр. його заарештували як «неблагонадійного елемента». Ця історія в сім’ї замовчувалася. Виявляється, бабуся поїхала визволяти в’язня в один із таборів ГУЛАГу в 1940 р. Продала оцинкований дах із будинку і вторгованими грішми дала хабар, щоби забрати начебто тіло померлого чоловіка. І привезла хворого, з відкритою формою туберкульозу, в їхній бахмутський будинок. А через рік до міста ввійшли німці.

Вони гидували й боялися зайти до оселі Кравченків. Хоча якби не інфекція, то гарний, просторий дім на п’ять кімнат, іще й у центрі міста, точно їх зацікавив би. Та й комендатура їхня була зовсім поруч.

11 січня 1942 р. близько 3 тис. людей, серед яких були поранені радянські солдати й місцеві активісти, німці повезли до алебастрових шахт, де розстріляли.

Того страшного дня троє єврейських хлопчаків, пробігаючи повз будинок Кравченків, заскочили в їхній двір. Тут вони часто гралися із трьома синами Талі та Володимира. Моя бабуся заховала Володю, Толю та Юру Городинських і турбувалася про них сама. На той час дід уже не підводився через хворобу. Хлопці залишалися в них до вересня 1943 р., до деокупації міста. Примітно, що дід помер через кілька тижнів після вигнання нацистів. Можливо, хоч це й моторошно звучить, дідова хвороба врятувала єврейських дітей.

Я не уявляю, що відчувала бабуся… Ризикнула життям своїх синів заради чужих хлопчаків. Як вона примудрилася вижити у війну з шістьма дітьми й хворим на туберкульоз дідом, я не уявляю…

Після війни врятованих хлопчаків улаштували в ремісниче училище. Бабуся й далі ними опікувалася. Їхній батько загинув у алебастровій шахті, мати збожеволіла від горя. А хлопці виросли й не забули про свою рятівницю.

У 2009 р. наша родина отримала листа від Посольства Ізраїлю, яким нас запрошували для отримання бабусиної нагороди Праведника народів світу. Цього звання її удостоїв Яд Вашем у 2006 р.

Так відкрилася ще одна сімейна таємниця.