Лущеєва Ганна та Ольга, Алтинникова Ганна

Осінньої ночі 1941 р. у вікно будинку Ганни Лущеєвої постукали. Жінка зі своєю донькою Ольгою та зведеною сестрою Ганною Алтинниковою жила в напівпідвальному приміщенні на вулиці Тургенєвській, 46. Через комендантську годину шибки були завішані. Відхиливши фіранку, Ганна побачила дівчинку Геню Баташеву. Одразу відчинила вікна. На підлогу впала спочатку Геня, а потім іще одна дівчинка – Маня Пальті. Перші їхні слова були: «Наших усіх розстріляли».

Ще вранці Ганна Лущеєва з родиною проводжала своїх сусідів Баташевих у район Бабиного Яру. Вони давно дружили сім’ями. Збідніли, але завжди ділилися хлібом. Тож коли наприкінці вересня 1941 р. було вивішено наказ про обов’язковий збір євреїв, їхні родини вирішили бути поруч. Аж до Лук’янівського ринку Ольга Лущеєва йшла пліч-о-пліч із друзями. Це були Рахіль Баташева, її доньки-близнята Ліза й Геня та син Григорій. Поруч крокувала родина Пальті – Естер із її дітьми: Манею, Гришею та маленькою Поліною.

Ніхто не уявляв, що через кілька годин почнеться бійня, усі сподівалися просто на переселення до іншого району, в гетто. Та до ночі дивом уціліли тільки дві дівчинки.

«Я загубила маму, Лізу і Гришу. Натовп ніс мене, і я бігла, плакала, кликала, падала в знемозі від нескінченних ударів. Не хотілося вірити, що більше ніколи не побачу рідних. А навколо тривала пекельна вакханалія: хтось бився об землю головою в нестямі, не чуючи вже фізичного болю, втрачаючи розум, якась жінка колихала мертву дитину, волосся її вкрилося білим снігом, а вона все притискала до грудей бездиханне тільце і шепотіла: “Спи, синочку, спи”. Я не знайшла ні сестри, ні мами, ні Гриші. У натовпі побачила 13-річну Маню, сусідку по будинку. Вона теж шукала своїх: маму, брата, сестру. І її рідні спочивають у Бабиному Яру. Юні, довірливі, красиві, ми не хотіли вмирати. “Ми не схожі на євреїв, – прошепотіла я Мані. – А що, як скажемо поліцаям, що ми проводжали євреїв з нашого двору?”. І диво сталося. Наша кмітливість урятувала життя обом. Світловолосі, блакитноокі, ми не викликали підозри і в німців». Зі спогадів Гені Баташевої

Дівчата сказали, що вони двоюрідні сестри. Їм повірили. Геня, наївна й чесна, назвала німецьким офіцерам свою справжню адресу, тож їх відвезли одразу додому.

Уночі в Лущеєвих ніхто не спав, а вранці до будинку під’їхав мотоцикл із німцями, які шукали дівчаток. Ганна Алтинникова миттю зорієнтувалася, що робити: вона заховала одяг, а самих Геню й Маню замкнула в комірчині. Ніхто не признався німцям, що знає дівчат чи місце їхнього перебування.

Від того дня Ганна Алтинникова стала зв’язковою та постачальницею їжі. Було надзвичайно важко, бо мешкали в комунальній квартирі. Намагалися поводитися так, щоб ніхто із сусідів нічого не запідозрив.

Увесь цей час поруч жив зі своїми рідними Микола Сорока, член партизанського з’єднання. Він уважно стежив за сім’єю сусідів і вже намагався одного разу їх урятувати. 29 вересня Микола попереджав родину Баташевих, щоб не йшли на збір у Бабин Яр, бо він хоче перевірити, чи це безпечно.

Восени 1943 р. він знав, що фронт наближається. Переживав, що в хаосі боїв дівчат легко виявлять німці, тож приніс два документи, які посвідчували, що вони сестри Галина та Марія Ковальчук. «Дядя Коля» сказав, що дівчатам треба йти з Києва, рухатися в бік Харкова й перетнути лінію фронту. Їм дали на дорогу якийсь одяг, трохи грошей і вирвану зі шкільного атласу мапу України, на якій чоловік позначив шлях. На жаль, до кінця війни Микола не дожив – був убитий німцями того самого року.

Батьки Гені та Мані служили в Червоній армії і розшукували свої родини. Після визволення Києва донька Ганни Лущеєвої Ольга допомогла їм та їхнім дітям знайти одне одного. Минуло багато років після війни, а дівчата й надалі спілкуватися, називали одна одну сестрами. Їхнім теплим стосункам не зашкодили й кордони: Ольга Лущеєва-Рожченко залишилася в Україні, Геня жила в Ізраїлі, а Маня – у США.

6 лютого 1992 р. Яд Вашем удостоїв Ганну Лущеєву, її сестру Ганну Алтинникову та доньку Ольгу Лущеєву-Рожченко звання «Праведник народів світу». Ольга все життя трудилася для вшанування пам’яті загиблих у ті страшні дні. Вона стала головою Асоціації Праведників Бабиного Яру при Єврейській раді України. У 2006 р. жінка отримала орден «За заслуги» ІІІ ст.