Митрофанови Олександр і Віра

Олександр Митрофанов із дружиною Вірою та сином Борисом проживали в м. Житомир. 9 липня 1941 р. обласний центр окупували німецькі війська. Там діяла штаб-квартира айнзацгрупи С та підпорядкованої їй зондеркоманди 4а, винних у масових убивствах єврейського населення м. Житомир, Київ та інших населених пунктів України. Перша масова розправа відбулася на десятий день від початку окупації. 19 липня 1941 р. розстріляно 100 євреїв – начебто на знак помсти за підпал будівель у місті. В оголошенні окупаційної влади стверджувалося:

«…Це ж понищено Ваше майно! За це розстріляно 100 жидів. Пересторога для всіх. У випадку дальших підпалів поступатиму ще суворіше, а крім цього, всі мешканці домів, віддалених на сто метрів від місця пожару, будуть заарештовані як підозрілі в саботажі».

Наступними днями антиєврейське насильство набирало обертів. 7 серпня 1941 р. відбулося показове масове вбивство, під час якого двох євреїв, Мойсея Когана та Вольфа Кіпера, звинувачених у службі в радянських каральних органах, привселюдно повісили на Сінному майдані, а ще 402 їхніх одноплемінників розстріляли.

У серпні 1941 р. в районі вул. Чуднівської, Островського та Кафедральної було створено гетто. На початку вересня там проживало 4820 осіб. А вже 19-го числа понад 3100 його мешканців вивезли й стратили. Восени та взимку 1941 р. місто лихоманило від пошукових і каральних акцій. Житомирянам під загрозою смерті заборонено було надавати допомогу приреченим на знищення євреям.

Якось навесні 1942 р. в двері будинку Митрофанових постукала дитина й попросила їжі. Віра пожаліла одягненого в лахміття хлопчика, який мав хворий вигляд, і запросила ввійти. Гість розповів Митрофановим, що звуть його Віктор Березін, що восени 1941 р. він утік із окупованого м. Київ і відтоді блукає тутешніми околицями. Признався, що народжений у сім’ї росіянина та єврейки і що батько покинув їх із матір’ю тоді, як хлопчик був іще зовсім маленький. Митрофанови пожаліли Вітю, надали йому притулок у домі, познайомили зі своїм єдиним сином Борисом, приблизно його однолітком. Сусідам сказали, що це Олександрів племінник, який приїхав відвідати родичів. У родині Митрофанових Віктор залишився на пів року. Протягом цього часу вони робили все, що від них залежало, щоб допомогти хлопчині відновити сили. Та за час поневірянь він сильно ослаб і, попри всю їхню любов і турботу, в грудні 1942 р. захворів на туберкульоз.

Недуга була серйозною, тож Олександр Митрофанов вирішив відвезти Віктора до свого родича-лікаря Бориса Анищука, який разом із дружиною Євгенією проживав у с-щі Рокитне Рівненської області. Борис лікував і дбав про малого, доки той одужав. Хлопчик був кілька тижнів прикутий до ліжка й засумував. Якось у квітні 1943 р. він вийшов у двір Анищуків удихнути свіжого повітря й був помічений сусідами. Відтак, щоб не наражати на небезпеку підопічного і свою родину, Борис вирішив перемістити його до будинку друзів, де в підвалі вже ховалося троє євреїв. Почувши про цей план, хлопчик утік із лікаревого дому. Як він пізніше пояснював, його жахнула думка про крихітний, закритий з усіх боків притулок, де треба буде сидіти. Віктор блукав навколишніми селами й жив на милостиню аж до вигнання частин Вермахту із краю, що настало в січні 1944 р. А після переміщення лінії фронту далі на захід повернувсь у м. Київ, де розшукав маму.

Дружба між Віктором Березіним та його рятівниками тривала багато років. Він багато розповідав про історію свого порятунку й намагався їм віддячити.

Родини Митрофанових та Анищуків удостоєні звань Праведника Бабиного Яру та Праведника України. У 1999 р. Олександр і Віра Митрофанови, а також Борис і Євгенія Анищуки визнані Праведниками народів світу.