Молчанова (Гриньова) Наталія

Наталія Молчанова (Гриньова) оселилася в м. Київ 1938 р. – 15-річною. Рано втратила батьків, тож перебралася до міста в пошуках роботи й житла. До війни працювала нянькою, потім – помічницею бухгалтера на Дарницькому вагоноремонтному заводі (ДВРЗ).

Коли німецькі війська окупували м. Київ, робота на підприємстві не припинилася. Змінилася тільки його адміністрація. Наталія отримала кімнату в покинутій господарями квартирі. Очолювали завод німці, тож їм потрібні були перекладачі, щоб спілкуватися з робітниками. Перекладачку, яка назвалася Надією Савченко, поселили до Наталії в кімнату. Попри суттєву різницю у віці (Наталія була молодша за нову сусідку на 12 років), вони швидко стали подругами.

Надія відкрила Наталії таємницю: насправді вона єврейка, справжнє її ім’я Діна Пронічева. До війни працювала в міському ляльковому театрі. З початком бойових дій стала друкаркою у відділі зв’язку штабу 37-ї армії. Коли радянські війська відступали зі столиці України, Діні як матері двох малюків дозволили залишитися в місті.

Вона була однією з небагатьох, хто врятувався під час розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру. 29 вересня 1941 р., у перший день масових страт, зосталася без батьків. Діна й сама була вже за крок до смерті (у неї конфіскували речі), коли батьки з шеренги розстрілюваних крикнули їй, щоб утікала, бо вона не схожа на єврейку, Діна вдала, ніби вона українка і прийшла допомогти знайомим. У пригоді стало й посвідчення з російським прізвищем, де не було вказано національності.

Кілька днів жінка поневірялася містом, шукаючи прихистку. Ховалась у кущах, серед сміття, у будівельних вагончиках. Харчувалася городиною, яку ще не прибрали з грядок. Одного разу спробувала зачаїтись у чиємусь сараї, але власники видали її. Діну повторно заарештували й відправили на розстріл, але дорогою вона та військовополонена, яку звали Люба, вистрибнули з вантажівки й утекли.

Зрештою Діні вдалося отримати документи на ім’я Надії Савченко (Савичевої) і влаштуватися працювати на ДВРЗ. Але в неї залишилися двоє дітей: чотирирічна Ліда й півторарічний Володя. Віктор, чоловік Діни, був росіянином, і негайний розстріл йому не загрожував. А от діти від змішаних шлюбів за планами нацистів також підлягали знищенню.

Вислухавши подругу, Наталія погодилася відвідати її чоловіка. При зустрічі – переказала йому, що дружина жива. Віктор своєю чергою попросив Наталію забрати із собою Володю. Ліду він віддав у сиротинець, а хлопчик був замалий. Сам чоловік побоювавсь арешту й не хотів наражати на ризик дітей. Наталія погодилася забрати дитину із собою, і певний час Володя прожив із мамою. Побоювання Віктора виявилися небезпідставними: його невдовзі заарештували й розстріляли.

Невдовзі загроза розстрілу нависла й над Діною та сином. Одна із працівниць, дізнавшись про її походження, донесла на неї директорові заводу, нацистові Кольбе. Врятувало її одне: німець спершу викликав на допит Наталію, і та встигла попередити Діну, що по неї приїдуть. Жінці знову довелося втікати, залишивши малого Володю подрузі.

Діна Пронічева перебралася з м. Київ до м. Біла Церква, де їй пощастило приєднатися до місцевого театру. Із трупою гастролювала в області до приходу Червоної армії та вигнання нацистів із м. Київ.

Наталії Молчановій певний час довелося поєднувати роботу на вагоноремонтному заводі й догляд за дитиною. Вихід із ситуації їй підказав службовець допоміжної поліції на ім’я Сергій, як виявилося пізніше, підпільник. Порадив дівчині здати Володю в дитячий притулок під вигаданим прізвищем, а сам написав заяву про те, що знайшов його на вулиці. На цьому шляхи Наталії та Діни розійшлись.

Діна Пронічева врятувалась і після війни продовжила роботу в ляльковому театрі. У січні – лютому 1946 р. вона виступала на так званому Київському процесі одним зі свідків масових убивств євреїв у Бабиному Яру. Тоді розглядали справи німецьких військових та поліцейських офіцерів, звинувачених в організації масових розправ над цивільним населенням. На лаві підсудних опинилися начальник охоронної поліції і жандармерії Київської та Полтавської областей П. Шеер, комендант тилу 6-ї армії К. Буркгардт, очільник комендатури генерал-майор О. Чаммер, гебітскомісар Мелітопольської округи Г. Гайніш, комендант м. Коростень підполковник Г. Труккенброд та ін. Із 15 підсудних 12 було засуджено до вищої міри покарання.

Свідчення Діни Пронічевої як однієї з небагатьох уцілілих під час розстрілу в Бабиному Яру лягли в основу звинувачень проти німецьких військових злочинців. Пізніше вони стали підґрунтям для сюжету роману Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр».

До 1943 р. Наталія брала участь у підпільній групі, що діяла серед робітників ДВРЗ. Разом з іншими поширювала агітаційні листівки, здобувала інформацію про військові вантажі, що проходили через м. Київ. Приєдналася до партизанського загону, затим потрапила в полк зв’язку 13-ї армії. До кінця війни була удостоєна багатьох нагород. Після неї – повернулася до роботи на ДВРЗ, де пропрацювала 45 років.

6 липня 2003 р. Яд Вашем удостоїв Наталію Молчанову (Гриньову) почесного звання «Праведник народів світу».