Банк портретів / Омельченко Ольга та Костянтин

Омельченко Ольга та Костянтин

Костянтин і Ольга Омельченки познайомилися в одному з київських фотоательє, де разом працювали. У 1938 р. побралися. Через рік народилася донька Олена. У 1940 р. вони отримали ділянку для будівництва власного житла в новому районі Києва. На початку літа 1941 р. в’їхали у ще недобудований дім неподалік вулиці Козачої. Навколо стояли такі самі недобудови та господарські споруди.

Наприкінці вересня 1941 р., через два тижні після окупації Києва гітлерівськими військами, Ольга побачила світло у вікні будинку навпроти, а згодом і його мешканців: жінку з двома малюками та бабусю.

Невдовзі нова сусідка постукала до Омельченків і, представившись Анною, попросила трохи молока для дітей. Ольга не тільки налила горнятко, а й загорнула у вузлик хліба та картоплі. Зворушена добрим ставленням, гостя розплакалась і розповіла свою історію.

Жінку звали Етель Хаїмівна Опенгейм. До війни вона працювала кондуктором тролейбуса. Її чоловік Ісак Маркович Опенгейм був слюсарем трамвайного парку. Родина мала трьох дітей. На початок німецько-радянської війни старшому – Мирону – виповнилося тринадцять, Сашку – чотири, а молодшій донечці Мані – два місяці. Жили на київській Сталінці. У липні 1941 р. чоловіка мобілізували до Червоної армії. Етель залишилася з дітьми та матір’ю Сімою.

29 вересня 1941 р. за наказом німецької окупаційної влади разом з іншими євреями Києва вони вирушили до збірного пункту на розі вулиць Мельникова й Дегтярівської. Уже на підході до Бабиного Яру почули стрілянину та попередження місцевих мешканців: «Не йдіть туди, не повернетесь». Етель зрозуміла, що їх ведуть на смерть. Узявши на руки молодших дітей, почала вибиратися з натовпу. Їй і Сімі вдалося непомітно прослизнути в якийсь провулок, і тільки там вони побачили, що немає Мирона. До ночі прочекали його, ховаючись неподалік свого будинку, а коли втратили надію, помандрували шукати притулок там, де їх ніхто не знає.

«Ми вирушили за місто. Куди ще подітися? Нам пощастило: натрапили на недобудований будинок з кімнаткою та піччю. Там і поселилися. Від усього пережитого у мами зникло молоко. Довелося звертатися по допомогу до сусідів. Хвала Богу, Костянтин Петрович Омельченко та його дружина Ольга Савеліївна виявилися добрими людьми. Допомагали нам в усьому… І ще одна сусідка – тьотя Устя – щодня передавала моїй сестричці пляшку козиного молока». Зі спогадів Олександра Опенгейма

У Опенгеймів були тільки документи, які підтверджували їхнє єврейське походження, – і жодних засобів до існування. До того ж Етель важко переживала втрату старшого сина.

«Тьотя Емілія весь час плакала за сином, до істерики плакала. Називала його і Васіком, і по-різному. Потім ми дізналися, що звали його Мирон. Вони дуже страждали, що він загинув». Зі спогадів Олени, доньки подружжя Омельченків

Омельченки стали для Етель із дітьми й Сіми справжніми рятівниками: одразу принесли їм ковдри, одяг. Попри те що Костянтин змалку мав інвалідність, він гарно майстрував: забезпечив сусідів саморобними меблями, поладнав піч. Приготувавши їжу, Ольга щоразу половину наїдків відносила єврейським дітям. А ще вона позичала Етель метрику своєї доньки, аби на ринку жінка не потрапила під облаву окупантів.

Минав час, Етель стала приходити до тями після трагедії. Вона дедалі більше дбала про домочадців. На початку 1942 р. випадково зустріла свою давню подругу Емму, яка мала статус фольксдойче й працювала в міській управі. Подруга допомогла Етель виписати на себе й дітей документи про їхнє українське походження. А ще їм довелось охреститися й отримати папери про православне віросповідання.

Омельченки та Опенгейми допомагали одні одним чим могли. Коли стало скрутно з харчами, Етель та Ольга ходили до ближніх сіл обмінювати речі на продукти, наймитувати. Інколи доводилося їхати далі, скажімо, до Вінниці. Під час однієї з таких подорожей жінки потрапили в небезпеку, і порятуватись Ользі допомогла саме Етель.

Небезпека чатувала й у Києві. Сусід Омельченків Федір здогадався, що поруч переховуються євреї, і постійно погрожував їх викрити. Костянтинові доводилося багато разів пригощати схильного до пиятики Федора горілкою, аби той не вчинив задуманого.

Завдяки постійній підтримці Омельченків четверо євреїв дочекалися визволення Києва від окупантів 6 листопада 1943 р. Проте доля готувала їм нові випробування.

«Ми досі рідко говоримо про той порятунок євреїв. Лише одна моя подруга знає. Ніколи не знаєш, яким буде ставлення людей…». Зі спогадів Олени, доньки подружжя Омельченків

Етель із матір’ю та дітьми повернулася до своєї квартири на Сталінку. Жодних відомостей про долю Ісака вона не мала. На численні запити отримувала відповідь «зник безвісти». Згодом Етель зустріла іншого чоловіка, з яким і побралася.

У 1947 р. колишня сусідка Опенгеймів Тося Пушко під час поїздки до м. Львів випадково побачила на вулиці Ісака й розповіла йому про долю родини. Той був певен, що Етель із дітьми загинула в Бабиному Яру. Сам у 1941 р. потрапив у полон, перебував у концтаборі, дивом вижив, назвавшись Леонідом Михайловичем Опенченком. Після звільнення проходив перевірку в радянському фільтраційному таборі. Там йому не вірили, тож направили на роботу в режимне Львівське будівельно-монтажне управління. Довідавшись про рідних, Ісак домігся дозволу їх навістити. Назад до Львова повернувся із сином Олександром. Незабаром до них приєдналася й Етель із донькою.

«Нас неначе магнітом тягнуло додому, до Києва, особливо батьків. Вони докладали багато зусиль до перегляду справи батька. Нарешті йому дозволили повернутися на свою стару київську роботу. Проте у прописці відмовили. Він жив у Біличах і перебував під наглядом міліції. Я на той час уже був дорослий хлопчина. І нікого не запитавши, написав листа Сталіну про наші труднощі. Не знаю, до кого потрапив той лист, але невдовзі прийшло розпорядження прописати батька! Усі дивувалися, а я радів і мовчав про свій вчинок». Зі спогадів Олександра Опенгейма

Дружба між родинами Омельченків та Опенгеймів тривала все життя. Вони до кінця земного шляху товаришували, зустрічалися, допомагали одні одним.

«Ми постійно були на зв’язку з Шуріком, але 12 травня його не стало. Тепер кожен місяць 12-го числа ми зідзвонюємося з його сином Дімочкою...». Зі спогадів Олени, доньки подружжя Омельченків

5 червня 2000 р. Яд Вашем удостоїв Костянтина та Ольгу Омельченків звання «Праведник народів світу».

Світлана Демченко

м. Київ

Національний музей історії України у Другій світовій війні

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі