Омелянюки Степан та Марія

Родина Омелянюків, із п’яти осіб, мешкала на хуторі біля містечка Маціїв (нині – смт Луків) на Волині. Із початком війни та окупації життя їхнє зовсім не покращилося. Але коли в серпні 1942 р. Степан побачив у себе в клуні двох заляканих і скривавлених чоловіків, він без вагань надав їм притулок. Тим більше, що в одному з несподіваних гостей упізнав свого колишнього співробітника, єврея Рубіна Гроссера. Ще рік тому, на початку війни Степан обіцяв йому в разі потреби допомогу.

Другого звали Лейб Неймарк. До початку війни в містечку проживало понад 2,5 тис. євреїв – близько половини всього населення. Подібна картина була в багатьох містечках Волині та Рівненщини, які в міжвоєнний період входили до складу Волинського воєводства Польщі. Із приблизно 2 млн осіб населення краю 205 тис. були євреями.

До кінця червня 1941 р. Волинь зайняли підрозділи Вермахту. Окупаційна адміністрація розпочала антиєврейські акції. У м. Луцьк наприкінці червня близько 1,5 тисяч євреїв були розстріляні на території замку. У містах були організовані гетто. Євреї-містяни жили за колючим дротом, в умовах антисанітарії, голоду, вбогості. Працездатних в’язнів гетто примушували виконувати важку або принизливу роботу. Інших вивозили на околицю, до спеціально облаштованого місця, й розстрілювали. Для маціївських євреїв таким пунктом стала місцевість у лісі, неподалік від с. Окунин та оз. Соминське.

Рубін Гроссер та Лейб Неймарк були серед небагатьох уцілілих. Вони кілька годин переховувались у ровах, поміж убитих. Оговтавшись від пережитого жаху, чоловіки сховалися на хуторі, біля с. Годовичі, на обійсті родини Омелянюків.

Деякий час Степан переховував Рубіна та Лейба у клуні, потайки носячи туди харчі, книжки й газети. Навіть облаштував їм схованку з таємними лазами, якими можна було непомітно покинути те господарське приміщення. Спершу подружжя Омелянюків приховувало свою допомогу євреям навіть від власних дітей, але згодом про це випадково дізналася їхня старша донька Ліда.

Дитяча допомога невдовзі знадобилася. До господи Омелянюків прийшли місцеві поліцаї, які влаштували обшук. Вони встигли понишпорити навіть у клуні, де переховувалися Лейб та Рубін, і, вочевидь, знайшли б утікачів, якби Степан хитрістю не вмовив їх припинити пошуки. Коли небезпека минула, ніхто не був певен, що поліцаї не повернуться. Лейб Неймарк вирішив не залишатися у Степана та Марії і пішов далі. А Рубін Гроссер провів у їхній господі понад рік. Саме тоді стала в пригоді поміч Степанового сина, дев’ятирічного Дмитра. Щоб не привертати небажаної уваги до себе, Степан доручив йому передавати Рубіну харчі, книжки та речі. Гроссер своєю чергою був радий допомогти родині Омелянюків. Разом із ними він працював у полі, збирав урожай та в’язав снопи. Усе це робив під наглядом малого Дмитра, який мав пильнувати навколо й попереджати про небезпеку.

Рубін Гроссер переховувавсь у родини Омелянюків до осені 1943 р., відтак приєднався до місцевого загону радянських партизанів, а згодом пішов до Червоної армії.

Його зустріч із Марією та Степаном відбулася влітку 1944 р., після вигнання частин Вермахту з Волині. По закінченні війни Рубін переїхав до США. Але про своїх рятівників не забув, у 1960-х рр. їхнє спілкування відновилося.

27 січня 1982 р. Степан (посмертно) та Марія Омелянюки були удостоєні Яд Вашемом звання «Праведник народів світу». Нагороду до цього звання в 1993 р. отримав їхній син Дмитро Омелянюк. Своє свідоме життя він присвятив пошуку інформації про людей з України, які в роки Голокосту допомагали євреям. Його зусиллями були віднайдені відомості про близько 800 осіб із усіх регіонів країни, які рятували євреїв у часи окупації. Зокрема, і з його рідного с. Годовичі, жителі якого прихистили 13 євреїв. Четверо годовичан були удостоєні звання «Праведник народів світу», а ще 21 – «праведник України».