Пилуй Анна

У травні 2021 р. було вперше відзначено День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Символічно, що друге вшанування цієї дати припало на... нову війну. На повномасштабну російську агресію проти суверенної України. На 1 січня 2021 р. 2673 громадян України Держава Ізраїль удостоїла звання Праведника народів світу за порятунок євреїв від Голокосту. Але тисячі рятівників досі залишаються невизнаними й невідомими…

Цією розповіддю автор хоче зробити свій скромний внесок у пошук українців, які самовіддано, важачи власним життям, ризикуючи рідними, рятували євреїв під час нацистської окупації, але про їхній подвиг не дізналися не лише ізраїльтяни, а й більшість співвітчизників.

Анна Пилуй (прізвище у другому шлюбі) народилася 22 грудня 1906 р. в с. Тростянчик Тростянецького району Вінницької області на день Зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці. Батько дівчинки Омелян Римар, сільський трудар, був вправним господарем уже не в першому поколінні. На той час мав у приватному господарстві волів, коней, якими обробляв власну землю. Не обділив Бог і дітьми. Було їх у нього з дружиною шестеро, наймолодша – Анна.

Крім українців, у с. Тростянчик жило чимало євреїв. Мешкали вони компактно – на одній із вулиць. Її серед простого тамтешнього люду називали «жидівською». Мала Анна завжди вхитрялась ухопити з поду власної стайні яйце й бігцем віднести його до єврея (мабуть, крамаря), щоб поміняти на забавку, «якесь брандзулєтко».

Незадовго до вторгнення нацистів місцеві євреї, либонь, якимось чином довідалися, що їх чекає, тож рушили із села в бік м. Бершадь, а звідти – до м. Одеса.

Перед нападом гітлерівської Німеччини на СРСР 25-річного Григорія Пилуя призивають на дійсну строкову службу, і дружина Анна зостається з двома доньками: старшою – Наталею (від першого шлюбу) – та молодшою – Павлиною). Чоловік потрапив служити на прикордонну заставу в Західній Україні (повернеться Григорій із війни восени 1944 р. після важкого поранення).

Наприкінці липня 1941 р. селом рухалася військова техніка німців. Люди плакали. «Анно, то вже війна!» – прибігла схвильована сусідка й сповістила вже очевидну для всіх новину. «Мама взяла мене на руки, – розповідала Аннина дочка, Павлина Джула з м. Тлумач, – і мені, дворічній, чомусь найбільше врізався в пам’ять той болючий мамин плач».

Хатина Григорія Пилуя була однією з тих, що стояли на пагорбі, а низом, біля річки, пролягала дорога до райцентру – м. Тростянець. Згори Анні Пилуй було добре видно, як нею їдуть машини та йдуть знеможені люди. «То, певно, євреїв женуть?» – подумала 35-річна селянка. І справді, дорогою, яка перетворилася на суцільні страждання, гнали до м. Бершадь євреїв.

Обабіч дороги зеленіли поля кукурудзи й соняшнику. Зрозуміло, колгоспні. Колгоспне господарство було утворене в селі ще далекого 1929 р. Ураз бранці, яких вели німецькі солдати, кинулися врозтіч. По них відкрили вогонь. Хтось не добіг до поля й упав, а комусь поталанило сховатися в заростях. Місцеві селяни розповідали, що то були євреї з м. Тульчин та околиць. «Із них знущалися, – переказує розповіді очевидців Павлина Джула, – немов то були не люди, а тварини».

Уночі, на початку серпня, відразу після втечі окремих євреїв із-під конвою, в шибу солдатки Анни Пилуй постукали. Жінка насторожилась, але вирішила таки вийти й поглянути. На порозі стояла незнайомка 30–40 років. Ослабленим, ледь чутним голосом, вона промовила: 

– Я хочу їсти... 

Гостя була сама. Анна Пилуй стривожено запитала: 

– А ти звідки?

– Звідти… – і показала в бік кукурудзи.

Розповіла, що зуміла втекти, коли їх гнали етапом. Одних німці застрелили під час утечі, інших, яким не вдалося швидко вскочити в соняшник та кукурудзиння, повели дорогою страждань далі. Утекли одиниці. Анна, поміркувавши мить, упустила гостю до хати. Що мала з їжі, тим і нагодувала. Хата була звичайна, як і в більшості селян: посередині – сіни, а по боках – дві великі кімнати. «Де ж її подіти?» – непокоїлась Анна Пилуй, розуміючи, що незабаром розвидниться, хтось може побачити і здати окупаційній владі. А тоді смерть усім – і їй із дітьми, і єврейці.

На подвір’ї в Пилуїв стояла стайня, яку навпіл ділили вхідні двері. Колись посередині в ній було стійло для корови, яку від овець відділяв перестінок. Для овечок господар зробив жолоб, у який клали сіно та інші корми. Далі, за жолобом, зберігали пашу, тобто запаси на зиму – скиртоване сіно, солому, кукурудзиння. Стайня була довга, і в ній могло поміститися чимало корму.

«Мама запропонувала єврейській жінці сховок за жолобом: – Ходи зі мною. Ти будеш жити у стайні. Але маєш так поводитися, щоб ні звуку, ні шелесту не було чути від тебе. Їсти я тобі буду приносити сама...». Зі спогадів Павлини Джули (Пилуй)

Анна провела нічну гостю до схованки, в якій та проживе (уявіть собі!) понад два з половиною роки – до вигнання з Тростянецького району німецьких військ.

Підрозділи Вермахту пройшли селом і рушили далі. Натомість село зайняли їхні союзники – румуни. Як за німецької окупаційної адміністрації, так і за румунської українці на своїй землі були безправними. Поводилися завойовники як господарі й у с. Тростянчик.

«Мама боялася не лише за єврейку, а й за себе, і за своїх дітей. Мене тримала біля себе й тягала всюди за руку, боячись відпустити». Зі спогадів Павлини Джули (Пилуй)

Павлині запам’яталось, як румунські солдати вигукували ту саму фразу (лайливого змісту) й завжди ходили з нагайками (ручка з гофрованою трубкою). Від їхніх ударів свистіло в повітрі. Тими залізними батогами шмагали місцевий люд, женучи на працю до колгоспу, хоч люди й так трудилися від зорі до зорі в себе на городах, щоб вижити, а в колективному господарстві – для потреб окупантів. Крім того, селян змушували здавати збіжжя, яйця, а хто мав корову і свині – молоко та м’ясо.

Уночі, коли село затихало, єврейка виходила зі сховку – вдихнути свіжого повітря (з іншого боку стайні існували потайні дверцята, про які знали тільки домашні). Анні слід було не тільки обережно поводитись, а й чимось годувати свою підопічну. Павлина Джула розповідала, що мати мала 60 арів городу, садила картоплю, сіяла кукурудзу, пшеницю й жито, яким, до речі, ще й пошивала стріху.

«Мама суворо заборонила нам навіть згадувати про чужу жінку в нашій стайні. "Не дай Бог промовите про неї якесь слово, – наповідала мати, – нас усіх уб’ють". Тому ми й тримали язика за зубами...». Зі спогадів Павлини Джули (Пилуй)

Після майже 900 із лишком днів, проведених разом із вівцями у тісняві стайні, розділеної лише жолобом, молода єврейка нарешті вийшла на волю. Це сталося після того, як радянські війська вигнали з краю німців та румунів. Єврейка повернулась у м. Тростянець до свого дому, де мешкала до війни.

Історія з урятованою мала своє продовження. Уже, звичайно, не таке драматичне, як її початок за німецько-румунської окупації.

Мати Павлини хворіла. У неї дуже боліли ноги, тож у неділю вона намагалася хоч трішки відпочити й часто випроводжала до міста дівчинку. «Павлинко, вставай, доню, бо люди вже йдуть на базар», – Анна готувала доньці плетений з очерету кошик, у який клала яйця, пересипаючи пшеничною половою, щоб не побилися. «Треба було купити солі, гасу в ту каганичку, – згадувала повоєнний час Павлина Григорівна, – щоб потім увечері трошки засвітити в хаті». Єврейка добре знала Павлинку Пилуй, і щоразу, тільки-но мала приходила на базар, забирала її на кілька годин до свого помешкання. І ніколи не відпускала, не пригостивши різними смаколиками.

«Не знаю, що то було, але випічка на вигляд була жовтою і з таким же варенням зверху – для мене ці лакітки видавалися дуже смачними в ті голодні післявоєнні роки». Зі спогадів Павлини Джули (Пилуй)

Усі ті ласощі господиня подавала із запашним чаєм. Таке празникування для Павлинки відбувалося щонеділі, в базарну днину. Поверталося дівча з тростянчицькими людьми, які побазарувавши, йшли додому. А шлях був чималенький – 15 км.

«Не відаю, було це ім’я чи прізвище, але її називали Гестерка (мабуть, від імені Естер. – Авт.). Пам’ятаю, мати завше казала: «Павлинко, підеш до Гестерки, даси їй кілька яєць і перекажеш від мене вітання». Зі спогадів Павлини Джули (Пилуй)

З єврейкою Гестеркою, яку її мати врятувала від смерті, маленька Павлина бачилася щонеділі аж до свого 14-річного віку.

«Гестерка була дуже-дуже доброю жінкою. Вона завжди мене відшукувала на базарі й забирала додому, щоб нагодувати. Жила вона неподалік базару, в одному з ряду будиночків, де мала свою кімнату… Що з нею було потім, чи зосталася вона в м. Тростянець, чи виїхала в Ізраїль, не знаю». Зі спогадів Павлини Джули (Пилуй)

Про цю зворушливу історію порятунку єврейки українською селянкою з Поділля Анною Пилуй ми не дізналися б, якби не її дочка Павлина. Ставши дорослою, вона закінчила Тлумацький сільськогосподарський технікум на Івано-Франківщині й повернулася на кілька років на Вінниччину, у своє рідне с. Тростянчик. Мати, хворіючи на бронхіальну астму, потребувала постійного догляду. Тож донька, влаштувавшись на роботу в місцевий колгосп, працювала й водночас піклувалася про неї. У 1972 р. Анна Пилуй відійшла у вічність.

По смерті матері Павлина Пилуй на прохання сестри Наталії, яка мешкала на Прикарпатті, повернулася до м. Тлумач. Працювала спершу бухгалтером-касиром у «Шляхбуді», а потім перейшла на роботу до «Сільгоспхімії». Там трудилася 16 років, до пенсії.

У 2022 р. виповнюється пів століття від часу, коли відійшла в засвіти звичайна сільська жінка із с. Тростянчик на Вінниччині Анна Пилуй. Це слушна нагода згадати про її святий вчинок, справжній подвиг, здійснений в ім’я добра, який, вважаємо, повинне пам’ятати суспільство. Не знаємо, чи достатньо фактів для того, щоб Держава Ізраїль визнала її Праведником народів світу, але для нас, українців, вона воістину Праведниця...