Полугородники Олександр, Олександра, Валентин та Ігор

Олександр та Олександра Полугородники з м. Маріуполь мали двох синів – Валентина (1926 р. н.) та Ігоря (1927 р. н.). В одному дворі з ними проживала велика єврейська сім’я Воїнів. Наймолодший – Семен – був приблизно такий за віком, як сини Полугородників, тож вони нерідко проводили час разом.

Коли німці окупували місто, євреям було наказано пройти реєстрацію. У середині жовтня всі вони мали з’явитися до кількох збірних пунктів, нібито для переселення. Та насправді впродовж кількох днів їх стратили в сусідньому с-щі Агробаза. Наймолодший син Воїнів, єдиний із сім’ї, врятувався. Уже 21 жовтня вночі він прийшов до будинку, де мешкали Полугородники, й просив залишитись у них, бо той, де жила його родина, стояв опечатаний.

За тиждень Семен пішов із дому Полугородників, аби воювати на боці Червоної армії. Про наступні свої пригоди він розповів Ігореві, своєму другові дитинства й рятівникові життя. Потім ту історію Ігор виклав у навчальному посібнику «Праведники народів світу».

«У 1941 р. мені, Ігорю Полугороднику, було 14 років, і наша сім’я жила в Маріуполі. Разом з нами, в глибині двору, в окремому будинку, жила єврейська сім’я з 13 осіб. У цій родині жив 17-річний на той момент Семен Янкельович Воїн. У порівнянні із сім’єю Воїна – у нас була невелика: троє дітей і тато з мамою.

Німці зайняли Маріуполь 8 жовтня 1941 р. У нас у місті були біженці, вони встигли врятуватися під час київської різанини й розповідали, що фашисти нікого не щадять. Але їм ніхто не вірив. Ніхто не міг уявити, що таку велику кількість людей, десятки тисяч, можуть розстріляти за два дні.

Коли німці зайняли Маріуполь, усіх євреїв зареєстрували. Їх змусили носити на грудях зірки, а на рукавах – пов’язки. Після розстрілу всіх євреїв міста до нас прийшов Семен Воїн, якого повели на розстріл разом з усією родиною. 12 людей загинули, вижив він один. Вибравшись із могили, він дочекався кінця комендантської години й закутками пробрався до нашого дому. Його власний будинок був закритий і опечатаний, на ньому висіло оголошення про те, що за мародерство у єврейських квартирах – розстріл.

Ніхто з наших знайомих, крім Семена, не вижив. Наш будинок був дуже вдало розташований – у дворі жили виключно наші родичі: сестри, племінники і брати. Чотири-п’ять сімей, які допомагали одна одній – і Семену. Будинок стояв ізольовано, і у двір ніхто не входив. Про страх ми не думали. Проте Семен вирішив пробиратися до лінії фронту: на стінах будинків уже розклеїли листівки – що тим, хто переховує євреїв, загрожує негайна розправа.

Наприкінці жовтня Семен рушив у бік Таганрога й під селищем Великі Сали був схоплений німецьким патрулем. Документів при ньому не було; німці змусили його носити воду для артилерійської батареї, і пізніше Семен розповідав мені, що йому вдалося втекти лише з тієї причини, що наші почали обстріл села з повітря і фашисти кинулися до гармат. За березі Дону Семен дістався до радянських військ. Кілька днів його перевіряли в комендатурі Батайська, а потім відправили в Магнітогорськ, до двоюрідного брата». Зі спогадів Ігоря Полугородника

Семен Воїн на Уралі закінчив музичне училище, став диригентом, керував військовим оркестром. Потім повернувся до м. Маріуполь, де працював диригентом у Палаці металургів.

Ігор Полугородник довгі роки працював учителем фізкультури в м. Таганрог Ростовської області (РФ).

2 січня 2003 р. Яд Вашем удостоїв Олександра та Олександру Полугородників, а також їх синів Валентина й Ігоря звання «Праведник народів світу».