Пономаренки Павло та Мотря

Перед початком війни подружжя Савельєвих – Василь і Нехама (дівоче прізвище – Ткач) – мешкало в м. Дніпропетровськ (нині – м. Дніпро) на проспекті Пушкіна, 17. Виховувало доньок Ліду (1936 р. н.) та Любу (1941 р. н.). Батько працював слюсарем.

У червні 1941 р. Василя мобілізували до Червоної армії, а дружина з дітками подалася на село в Солонянський район Дніпропетровської області до родичів чоловіка, сподіваючись там пережити воєнне лихоліття. Утім, селом швидко поширилася чутка, що вона єврейка, тож Нехама Лейбівна Савельєва з молодшою донькою повернулася до міста. Старшу – Ліду – родичі переховували по селах.

Василь Савельєв у серпні 1941 р. під Одесою потрапив у полон, звідкіля йому вдалося втекти додому.

«Коли я повернувся до Дніпропетровська, там мене чекала страшна звістка про те, що дружину з молодшою дитиною розстріляли фашисти – лише за те, що євреї. Коли у середині жовтня вони повернулися у міську квартиру, то потрапили під облаву; разом з іншими євреями їх погнали по місту, а потім розстріляли у ярі біля транспортного інституту». Зі спогадів Василя Савельєва

Ліду батько забрав від родичів і влаштував у Дніпропетровську в родині Павла й Мотрі Пономаренків. Вони мешкали на краю міста (вул. Токарна, 5) у приватному будинку. У них було дві доньки: Валентина (1931 р. н.) і Галина (1935 р. н.).

До війни Василь Савельєв і Павло Пономаренко разом працювали на млинкомбінаті, дружили сім’ями. Павло не був мобілізований, бо мав бронь і повинен був евакуюватися разом із млинкомбінатом, але не встиг на потяг, а відтак мусив жити на окупованій території. Отже, Василь попросив Павла й Мотрю, аби вони певний час переховували його доньку. Ті погодилися. Зрештою дівчинка залишилась у них на весь період окупації, адже невдовзі (у вересні 1943 р.) батько був вивезений до Німеччини.

«У сім’ї Пономаренків я жила як донька. Звала Павла Максимовича татом, а Мотрю Іванівну мамою. Я була записана в їх документах і носила прізвище Пономаренко. Вони знали мою маму, а Мотря Іванівна й мама зовні були схожі. У ті часи я не знала, що Мотря Іванівна не моя мама. Вони мене дуже жаліли і, як і Валю й Галю, називали “наша донечка”. Матеріально жили ми важко. Працювали навіть дівчата: улітку 1942 р. продавали на базарі холодну воду. У 1943 р., перед тим як у місто увійшла Червона армія, нас усіх гнали за місто, при цьому людей змушували проходити повз шибениці, на яких гойдалися тіла страчених. Хто не хотів дивитись, того били нагаями». Зі спогадів Лідії Савельєвої

Коли почалося бомбардування, Павло Пономаренко був поранений, а його дружині Мотрі з трьома дітьми вдалося втекти в кукурудзяне поле. Потім потрапили в с. Широке, Солонянського району. Павло ходив на милицях, а коли сім’я повернулася додому, його відвезли в лікарню на вулиці Канатній, де він 9 листопада 1943 р. помер. Утрата батька стала великим горем для сім’ї, жити стало ще важче.

«Мотрі Іванівні запропонували нас трьох віддати у притулок, але вона відмовилась. Тоді їй запропонували віддати лише мене – і знову мама Мотя не погодилась, сказавши, що жодну зі своїх доньок до притулку не віддасть. Пізніше вона пішла працювати у військову частину, що була розташована на вулиці Чичеріна. Там вона крім зарплати щоденно отримувала на нас, дітей, казанок їжі. Тож до квітня 1944 р. я жила у сім’ї Пономаренків. Спасибі їм, низький уклін за мужність, тепло і ласку». Зі спогадів Лідії Савельєвої

Ліда залишалась у домі Пономаренків, допоки навесні 1944 р. повернулися з евакуації її бабуся й дідусь по мамі – Циля Ткач і Зяма Траппер. У них дівчина жила до кінця 1954 р., коли померла бабуся. Після того вона перейшла до батька й мачухи.

Василь Савельєв після повернення з Німеччини потрапив до м. Ростов-на-Дону, а у 1950 р. переїхав до м. Дніпропетровськ, працював на Південному машинобудівному заводі. Ліда не раз намагалася дізнатися в нього подробиці свого порятунку.

«Мій батько, коли я зверталася до нього з проханням розказати про маму, сестру, про те, хто і де рятував мене від розправи, завжди уникав розмов. І коли я говорила йому, що пам’ятаю маму Мотю, він завжди відповідав, що у тебе є мати (тобто мачуха), тож ніяка мама Мотя тобі не потрібна. І лише зараз, коли йому в березні 2000 р. виповнилося 90 років, а мачуха померла, він потроху став розповідати про ті часи». Зі спогадів Лідії Савельєвої

«Я безкінечно вдячний сім’ї Пономаренків за те, що вони, ризикуючи собою й своїми дітьми, врятували мою дитину від фашистів, – заявив на схилі днів Василь Микитович. – Прошу пробачення у доньки Ліди за те, що досі не розповідав їй про трагедію нашої родини. Зараз я відчуваю обов’язок сказати Лідії правду про трагедію її матері, сестри й про те, хто її врятував від фашистів. Тому й підписую це визнання».

Павлу та Мотрі Пономаренкам у 2001 р. було присвоєно почесне звання «Праведник народів світу».