Ряба Килина, Безсмертна Килина

Килина Ряба з матір’ю проживала в с. Івангород (нині – Уманського району Черкаської області). Після окупації краю наприкінці липня 1941 р. нацисти почали запроваджувати «новий порядок». У травні 1942 р. в селі створили робочий табір. Першими його в’язнями стали сотні євреїв із сусіднього с. Теплик на Вінниччині, яких утримували в будівлі місцевої школи. Умови проживання були нелюдськими: в’язні мешкали в тісних класах, годували їх двічі на день неїстівним водянистим супом. Щодня бранців відправляли на найважчі роботи, зокрема будівництво доріг.

Килина Ряба та ще кілька жителів с. Івангород щиро співчували нещасним. Уночі, потайки від охорони, підходили до огорожі й кидали варену картоплю та іншу їжу. Так дівчина познайомилася з родиною Клаузів – Йосипом, його дружиною Тетяною та їхніми дочками: 19-річною Марією, 16-річною Бронею і 13-річною Діною.

Коли в’язні-євреї закінчили будівництво ділянки шляху неподалік с. Івангород, табір тимчасово розформували, а їх перевели до інших місць. Тоді Килина втратила зв’язок із Клаузами.

Улітку 1942 р. робочий табір у с. Івангород нацисти відновили. За рік його існування там побувало від кількох сотень до тисячі бранців: євреї, радянські військовополонені. Їх привозили для виконання найганебніших робіт, а потім відправляли до інших робочих таборів: у с. Орадівка, Талалаївка, Осітна (нині – Уманський район Черкаської області) та ін. Траплялися випадки, коли в’язнів розстрілювали. Скажімо, навесні 1943 р., у зв’язку з повстанням у Варшавському гетто в таборі відібрали 90 заручників, переважно літніх людей та дітей, і відправили до с. Краснопілка (нині – Гайсинський район Черкаської області), де згодом стратили. Через те, що в червні 1943 р. з табору втекло троє в’язнів, нацисти позбавили життя 13 заручників. Жителі с. Івангород були нажахані цими подіями. За допомогу приреченим окупанти загрожували смертю.

Наприкінці грудня 1943 р. Клаузи знову зв’язалися з Килиною. Тетяна розповіла, що Йосип загинув, а їй із доньками вдалося вирватися з нацистського полону. Утікачки просили прихистити їх бодай на кілька днів. Килина знала про небезпеку, яка загрожує їй у разі викриття, але співчуття переважило. Дівчина сховала єврейок на горищі будинку й кілька місяців ділилася з ними своїми мізерними запасами їжі. На жаль, сусіди запідозрили, що на обійсті Рябих є хтось окрім господарів. Про те, що вона допомагає євреям, Килина не розповіла і власній матері. Навіть коли мати почала цікавитися, чому так швидко закінчуються харчі, – не наважилася повідомити їй правду, тож мусила попросити втікачок змінити місце сховку. Клаузи звернулися до Килини Безсмертної, жительки с. Івангород, яка теж підтримувала бранців табору. Незважаючи на небезпеку для себе й маленької доньки, жінка прийняла чотирьох єврейок у свій дім і переховувала кілька тижнів – до вигнання нацистів на початку березня 1944 р. Уже в повоєнний час жінка розповіла, що впродовж німецької окупації не раз приходила на допомогу тим, хто до неї звертавсь, і надавала прихисток іншим єврейським родинам та радянським військовополоненим – утікачам із табору. Усі вони проводили в її будинку день-два, перш ніж продовжити шлях.

Після відходу частин Вермахту Клаузи повернулися до с. Теплик. Згодом вони дізналися про смерть своєї рятівниці Килини Рябої: дівчина загинула під час пожежі в її помешканні. З Килиною Безсмертною Тетяна та її доньки тривалий час підтримували зв’язок.

У 1995 р. Килина Ряба та Килина Безсмертна удостоєні звання Праведника народів світу.