Савчуки Степан та Надія, Тартаковська (Савчук) Лідія

У маленькому одноповерховому будинку по вул. Першотравневій (нині – вул. Магістратська), 69, майже в центрі м. Вінниця, проживала родина Савчуків – Степан із дружиною Надією та їхні діти Лідія і Валентин. Коли в червні 1941 р. почалася війна між Німеччиною та Радянським Союзом, Валентин пішов на фронт. Евакуюватись у тил родина Савчуків не змогла: Степан Маркович мав інвалідність, Надія Марківна важко пересувалася по кімнаті, через хворі ноги, а 80-річна мати глави сімейства журилася, що вже не витримає далекої дороги.

Якось уночі до будинку Савчуків постукав колишній однокласник і товариш Валентина – Лев Маніс. Він був змучений, голодний і ледь тримався на ногах. Розповів, що добровольцем пішов на фронт і потрапив у оточення неподалік м. Вінниця. Йому вдалося вирватись, але повертатися додому небезпечно: він знає, євреїв переслідують і що його батька вже забрали – нібито на виконання робіт. Савчуки нагодували Лева і сховали на горищі свого будинку.

Наступного дня Степан Маркович вирішив навідати родину Манісів, повідомити Левовій матері, що хлопець живий і в безпеці. Дізнавшись про сина, вона благала врятувати ще і її та сестру з 10-річною донькою. Степан не зміг відмовити наляканим жінкам. Він облаштував сховок для Лева та дівчинки в сараї за дровами, а для них – на горищі.

Коли почалися постійні облави й переховувати євреїв у будинку стало небезпечно, Савчуки домовились із сусідами, які жили через дорогу в старезному довгому будинку з глибокими підвалами, що ті заховають матір Лева та її сестру. Щоденним обов’язком 16-річної доньки Савчуків Ліди стало навідувати жінок і приносити їм харчі. А двоюрідну сестричку Лева, яку Савчуки назвали Оленкою, вдалось прилаштувати помічницею до старенького подружжя, яке проживало в с. Стрижавка, неподалік Вінниці. Степан Маркович сказав, що дівчинка – українка, сирота, батьки загинули під час бомбардувань, а родичів не залишилось.

Згодом Степанові Марковичу вдалося дістати для Лева посвідчення на бланку одеської артілі на ім’я Леоніда Маслова.

«…Разом із Левом ми неодноразово ходили на місцевий базар у надії встановити зв’язки з підпільниками чи партизанами. Одного разу ми зустріли вчительку німецької мови з нашої школи. Вона була фольксдойче. Мабуть, вона донесла на нас, бо наступного дня до нашого будинку нагрянули німці. Доки моя мама зрозуміла, що від неї хочуть, Леву дивом вдалось вискочити на вулицю. Я пояснила, що Леонід українець, приїхав із Одеси й живе у нас. Показала їм посвідчення, яке тато зробив для Лева. Німець сильно розізлився і вдарив мене в обличчя. Після цього інциденту, щоб не наражати нас на небезпеку, Лев переховувався на горищі будинку сім’ї Шевченків, на вулиці 9 січня. Кілька разів я навідувала його, а потім дізналася, що він приєднався до партизанів. А вже після війни мені повідомили, що Лев загинув… Його мама із сестрою в березні 1942 р. за наказом окупаційної влади пішла на стадіон, у надії влаштуватись у гетто, але їх було розстріляно…» Зі спогадів Лідії Савчук

Родина Савчуків відчинила двері й колишньому радянському військовополоненому Ісаакові Тартаковському. Цей солдат нікого не знав у Вінниці, представився Іваном Вєтровим і вважав за краще нічого про себе не розповідати. Згодом зрозумів, що українська сім’я допомагає євреям, і вирішив розповісти правду про себе.

Він киянин, єврей. Мама померла коли йому було п’ять років. Їх із сестрою виховував тато. Учитися не дуже любив, а от хист до малювання та ручної праці мав з дитинства. Навчався в Київському кіноінституті, працював асистентом художника-постановника Київської кінофабрики (майбутня кіностудія Довженка). З початком німецько-радянської війни був мобілізований. Молодший лейтенант, командир взводу роти зв’язку 295-го батальйону аеродромного обслуговування ВПС Південно-Західного фронту. Брав участь в оборонних боях. 18 вересня 1941 р. під час прориву з ворожого оточення в районі с-ща Оржиця Полтавської області потрапив у полон. Під час етапування до пересильного табору для військовополонених у м. Кіровоград (нині – м. Кропивницький) виснажених, голодних бранців гнали по 30 км за добу.

«…Через щільність натовпу в таборі спали стоячи, тих, хто не мав сили стояти і присідав, затоптували… Я постійно вдивлявся в небо, благав, аби почалося бомбардування, коли в паніці можна було б утекти від цієї безвиході… Годували жахливо. Один раз на добу давали баланду, де плавало кілька крупинок зерна, і то баланда не всім діставалася. У багатьох не було казанка чи порожньої консервної банки, баланду набирали в пілотки або просто у складені долоні… Тисячі полонених із байдужими обличчями без натяку на надію… Особливо мені запам’яталася площа з полоненими військовослужбовцями єврейського походження. Над ними постійно знущалися, принижували, забороняли їм носити взуття в листопадову погоду…» Зі спогадів Ісаака Тартаковського

Одного разу в черзі по баланду Ісаак випадково почув, що відпускають по домівках українців Житомирської та Вінницької областей. Він наважився приєднатися до вінничан, бо підлітком, до війни, місяць жив у м. Вінниця на вул. Свердлова, 20 у рідного дядька. Під час перевірки назвав себе вигаданим ім’ям Вєтров Іван Васильович, отримав свідоцтво про звільнення з полону й був відпущений «працювати на потреби великої Німеччини».

У грудні 1941 р. дістався Вінниччини й постукав у двері будинку Савчуків. Допомогти невідомому і надати йому прихисток Степана Марковича змусила стурбованість долею сина Валентина, який із початком війни пішов на фронт і більше ніяких відомостей про нього не було.

У квітні 1943 р. Савчуки змушені були звільнити свій дім для нацистських солдатів. Вони разом із Тартаковським переїхали за околицю міста і представили Ісаака як свого далекого родича. До березня 1944 р., до кінця нацистської окупації міста, він працював столяром у майстерні. Після визволення м. Вінниця повернувся до м. Київ, працював при обласному пересильному пункті. Демобілізований у грудні 1945 р. Зв’язок із родиною рятівників був перерваний.

У 1951 р. Ісаак Тартаковський закінчив Київський художній інститут і того самого року в м. Київ випадково зустрів Лідію Савчук. Між молодими людьми спалахнуло почуття. Через три роки в подружжя Тартаковських народилося двоє дітей: син Анатолій та донька Олена.

У 1995 р. Степан і Надія Савчуки та їхня донька Лідія Тартаковська (Савчук) удостоєні звання «Праведник народів світу».