Саранчева Валентина

Валентина Саранчева з родиною проживала в м. Херсон. З початком війни її чоловіка Олександра мобілізували на фронт. Валентина залишилася з двома дітьми: 4-річною Ларисою та 3-річним Олександром.

Після окупації м. Херсон 19 серпня 1941 р. розпочалося переслідування євреїв. 7 вересня у місті було створене гетто, а за кілька тижнів понад 5 тис. його в’язнів були розстріляні біля с. Зеленівка.

Одного дня, відводячи дітей до садочка, Валентина Іванівна побачила дівчинку років дванадцяти, яка пасла кіз за міською в’язницею. Валентина розпитала дівчинку, хто вона і звідки, і з’ясувала, що її звуть Женя Богуславська, а кози належали начальнику в’язниці. Женя пасла їх за його наказом, оскільки сама перебувала в ув’язненні, поки місцева поліція шукала інформацію про її походження.

Валентині захотілося допомогти дитині. Вона звернулася до начальника в’язниці з проханням відпустити Женю до неї, нібито для допомоги по господарству. Дозвіл було отримано, і Женя опинилася в родині Валентини Саранчевої.

Насамперед жінка викупала дівчинку, дала їй чистий одяг, нагодувала досхочу. Працювати її Валентина не примушувала і ставилася до неї по-доброму. Женя, побачивши таке ставлення до себе, зважилася відкрити Валентині свою таємницю: вона дійсно була єврейкою. Почувши таке зізнання, Валентина обіцяла зробити все можливе, щоб врятувати Женю. Вона надійно сховала дівчинку, а потім вирушила до начальника в’язниці із заявою, що працівниця втекла. Але той почав вимагати знайти й повернути дівчину, бо підтвердилося її єврейське походження.

«…З’ясувалося, що мати Євгенії свого часу взяла другий шлюб із українцем на прізвище Колісниченко, тому німці і залишили на деякий час дитину живою – щоб перевірити її національність. Начальник тюрми почав залякувати маму, що за переховування євреїв можуть розстріляти всю родину. Вона про це знала, тому що окупанти про це повідомляли мешканців Херсону у листівках. За нашим будинком почав стежити сусід, який працював у німців поліцаєм. Женя в цей час сиділа в ямі, викопаній біля хліва. Розуміючи небезпеку мама зважилася на переїзд…». Зі спогадів Лариси Локотош, доньки Валентини Саранчевої

Через кілька тижнів Валентина спакувала речі, взяла Женю та своїх дітей і переїхала до родичів у с. Тимофіївка. Там їх ніхто не знав, і Женя жила з Валентиною під виглядом її старшої дочки.

Після звільнення від нацистів у березні 1944 р. Женю знайшов її дядько, єдиний родич, що залишився живим. У 1948 р. вийшла заміж за Бориса Жаботинського. Родина проживала в м. Миколаїв. Все життя Євгенія Жаботинська підтримувала зв’язки зі своїми рятівниками.

«…Євгенія називала Валентину мамою, а мого тата Олександра – татом. Хоч і познайомилася з ним вже після війни, коли він повернувся з фронту. Нас із Сашею вважала братом і сестрою…». Зі спогадів Лариси Локотош

3 листопада 2004 р. Яд Вашем удостоїв Валентину Саранчеву звання «Праведник народів світу».