Свіщенкова Марія, Шикетова Домна, Мартинюк Михайло

Марія Свіщенкова разом із синами Євгеном та Іваном жила в с. Антонівка (нині – Гайсинський район) Вінницької області. Наприкінці липня 1941 р. ця територія була окупована німецькими військами. Окупанти встановлювали «новий порядок», який ніс місцевому населенню утиски, страждання й знищення. Особливо нацисти пильнували євреїв. А серед Маріїних знайомих єврейських сімей було чимало. Майже всі вони восени 1941 р. опинилися в гетто, що були створені в навколишніх н. п. Теплик, с. Тернівка, Соболівка та ін. Ці землі входили до складу генеральної округи «Житомир» райхскомісаріату «Україна». 27 травня 1942 р. зондеркоманда СД провела першу акцію знищення євреїв у гетто. Того дня в с-щі Теплик і с. Соболівка було розстріляно 769 і 300 осіб єврейської національності відповідно (окрім ремісників, яких розмістили осібно). Понад 750 євреїв стратили в с. Тернівка.

Серед тих, хто вижив під час першої каральної акції, були 20-річна Роза та 18-річна Циля Тафт. Вони встигли заховатись, а їхні батьки Мойша та Хайка й молодша сестричка Хана загинули. Дівчата залишилися самі в гетто. Попри те що гетто німці не знищили остаточно й життя в ньому стало дещо спокійнішим, Роза та Циля надумали випробувати щастя й дістатися території Трансністрії. У тамтешніх гетто, за чутками, мешкали румунські євреї. Там життя менше контролювала поліція і невільників не розстрілювали. Проблема була в тому, що сестри не знали, куди йти. Подолавши 6 км, дісталися до с. Антонівка.

Марія Свіщенкова була саме біля криниці. Побачивши дівчат, коли ті блукали вулицями села, жінка здогадалася, що це втікачки з гетто й, підійшовши, запропонувала свою допомогу. Її добре обличчя й лагідна манера говорити заспокоїли Розу та Цилю. Вони охоче прийняли пропозицію Марії пообідати в неї вдома. Поївши й відпочивши, сестри познайомилися зі ще однією єврейською родиною, яка переховувалась у Свіщенкових – батьком та дочкою з м. Умань (їхніх імен не запам’ятали). Ті втекли з гетто під час однієї з каральних акцій. Четверо євреїв три тижні ховалися разом на горищі, обговорюючи можливість дістатися до гетто в смт Бершадь (нині – м. Бершадь), але врешті від того задуму відмовилися.

У червні 1942 р. Роза й Циля Тафт повернулися до гетто в с. Тернівка, де залишалося близько 200 осіб. Восени 1942 р. нацисти провели публічну страту кількох євреїв, спійманих під час спроби переправитися через р. Південний Буг – до румунської окупаційної зони. Сестри злякалися, що це стане початком нової акції знищення, і знову втекли. Цього разу на поміч їм прийшла знайома їхніх батьків Домна Шикетова. Вона зі своїми дітьми Марійкою та Володею жила неподалік. Попри небезпеку для родини, жінка відразу погодилася прихистити дівчат. Понад 20 днів Шикетови переховували сестер Тафт, поки ситуація в гетто стало спокійнішою і вони змогли повернутися.

Про майбутню остаточну ліквідацію Тернівського гетто в березні 1943 р. Розу та Цилю попередив колишній учитель математики Михайло Мартинюк. Він запропонував прихистити їх і допомогти з перетином кордону до Трансністії. Два дні сестри пробули в Мартинюків у с. Березівка. Відтак Михайло доправив їх своїм возом до с. Тирлівка, що на березі р. Південний Буг. Уночі Роза та Циля перепливли річку й опинилися на підконтрольній румунам території. Того ж таки дня вони потрапили до Бершадського гетто, де пробули до вигнання окупаційних військ у березні 1944 р. Тамтешнє життя сестер виявилося теж нелегким: гетто було переповнене, доводилося спати на підлозі, одяг перетворився на лахміття, бракувало їжі, Роза й Циля перехворіли на тиф, та, попри все, вижили.

Після відступу окупаційних військ сестри не хотіли повертатися в рідне с. Тернівка – щоб не залишатися там, де стали свідками загибелі своїх рідних. У повоєнний час Роза й Циля Тафт підтримували зв’язок із тими, хто їм допоміг. Навіть емігрувавши в 1990-х рр. до США, листувалися з рятівниками та їхніми дітьми. У 2006 р. Марію Свіщенкову, Домну Шикетову та Михайла Мартинюка було визнано Праведниками народів світу.