Семченко Тетяна

Тетяна Семченко проживала в м. Умань на Черкащині, працювала нянькою в єврейській родині Гейманів – доглядала маленького Люсика. Із початком війни його тато Яків пішов на фронт.

Напади на євреїв та їх убивства у місті почалися відразу після вступу туди німецьких військ 1 серпня 1941 р. Першу масову ліквідаційну акцію гітлерівці провели наприкінці вересня, другу – в жовтні 1941 р.

За даними дослідника історії Голокосту в Україні Олександра Круглова, в урочищі Сухий Яр восени було вбито близько 6 тис. осіб, серед них 600 євреїв із радянських військовополонених.

Серед тих, кому пощастило вижити, була Софія Гейман із сином Люсиком, на той час дев’ятирічним. Їх разом з іншими євреями переселили до гетто, за межі якого виходити суворо заборонялося, хоча воно й не було огороджене. Саме тоді Тетяні вдалося зв’язатися із Сонею. Жінки розробили план визволення Люсика. Задум вдалося реалізувати наприкінці листопада 1941 р. Спочатку рятівниця ховала хлопчика у своїй квартирі, але це було надто ризиковано: сусіди могли впізнати й виказати дитину. Отож Тетяна переїхала зі своїм вихованцем на Вінниччину, до м. Бершадь, яке контролювали румуни. Там улаштувала його в дитячий будинок під ім’ям Леоніда Семченка. Тетяна постійно навідувала хлопчика, а після вигнання нацистів забрала його й повернулася до м. Умань. На той час вона була вже заміжня й виховувала маленьку доньку. Дізнавшись, що Соня Гейман загинула, Тетяна сподівалася на повернення з фронту Якова. Улітку 1944 р. на фронт пішов і її чоловік. І він, і батько врятованого хлопчика загинули. Згодом матеріальне становище жінки значно погіршилось, і вона знову змушена була віддати Люсика в сиротинець. Там його знайшов дядько й забрав у свою родину.

Люсик (Леонід) Гейман підтримував стосунки зі своєю рятівницею до її смерті в 1970-х рр. Згодом Леонід із родиною емігрував до Німеччини.

У 2004 р. Яд Вашем визнав Тетяну Семченко Праведником народів світу.