Ситнюки Петро та Марія, їхні доньки Ярина, Федора, Єфросинія, Ганна, Софія

Українські селяни Петро Ситнюк та його дружина Марія мешкали на х. Вовкотрубівка (нині – не існує), недалеко від містечка Погребище на Вінниччині. У подружжя було п’ять дочок: Ярина, Федора, Єфросинія, Софія та Ганна.

Наприкінці липня 1941 р. регіон захопили німецькі війська. Невдовзі почались антиєврейські заходи. Місцеві євреї змушені були носити білі нарукавні пов’язки із блакитною зіркою Давида, їм заборонялося покидати оселі після 21:00. Водночас єврейське населення зазнавало систематичного грабунку з боку німецьких солдатів та членів новоствореної допоміжної поліції, його залучали до примусової праці.

Перші масові страти євреїв у районі були проведені окупантами вже в серпні 1941 р. Наймасовішою «акцією» став розстріл німецькою айнзацкомандою-5 понад 1700 осіб у другій половині жовтня 1941 р.

Серед убитих були Хаїм-Давид Плотиця та його син Володимир. Дружині Хаїма-Давида Песі та їхній 12-річній дочці Кларі пощастило уникнути смерті. Їх разом із приблизно 80 іншими вцілілими євреями нацисти перевели в Погребищенське гетто, яке проіснувало до червня 1942 р.

Родини Ситнюків та Плотиць спілкувалися давно, тому що Песя постійно купувала молочні продукти в Марії. Тож українська сім’я робила все можливе, щоб допомогти своїм єврейським знайомим.

Навесні 1942 р., напередодні Великодня, Петрові Ситнюку вдалося домовитися з охоронцями гетто, щоб Песю і Клару відпустили до нього на один день погостювати. Після коротких відвідин бранці мусили повертатися до гетто. Та на зворотному шляху їм трапилася жінка, яка повідомила про облаву на євреїв у центрі містечка. Злякані єврейки повернулися до хати Ситнюків, що стояла на околиці населеного пункту, біля невеликого лісу.

«У перші дні Песю і Клару ховали на горищі будинку, у якому проживали мої старші сестри Ярина та Федора. Вони в той час уже були заміжні й мешкали в окремому від батьків будинку, в одному дворі з батьківською хатою. Потім, коли стало тепліше, вдень вони сиділи в спеціально викопаному окопчику в кущах за городом. На ніч їх забирали батьки до своєї хати. Спочатку їх ховали так, щоби не знали чоловіки старших дочок, але потім і їм стало відомо». Зі спогадів Софії Іщенко (Ситнюк)

Дещо пізніше Петро облаштував у сараї землянку. Укриття старанно маскували – заставляли старим самогонним апаратом із великим коритом. Під час облав Песю і Клару доводилося ховати в димарі й навіть у печі.

«У ньому [димарі], бувало, пересиджували, а точніше стояли з ранку до вечора без їжі й без можливості вийти в туалет. У димарі була ляда 0,5 м у довжину і трохи менше в ширину. На цій ляді й повинні були вистоювати одна до одної впритул стільки часу, скільки тривала облава в нашому селі». Зі спогадів Єфросинії Кириченко (Ситнюк)

Одного разу під час облави до обійстя Ситнюків прийшло двоє поліцаїв: хтось доніс, що старший зять Петра й Марії Степан Кириченко та дочка Ярина переховують євреїв. Поліцаї довго допитували й били Степана, погрожуючи зброєю, вимагали зізнання. Усі жінки за наказом Петра втекли з двору. Марія перед тим, як покинути обійстя, поставила єврейок у димар печі, яка ледве встигла охолонути. Ноги закрила горщиками.

Утомившись шукати євреїв і бити Степана, поліцаї «купились» на запрошення Петрового сусіда Василя Кравченка: «Хлопці, та немає в них ніяких жидів, бо я б побачив. Пішли до мене, я вигнав свіжий самогон».

Ситнюки переховували Песю і Клару Плотиць протягом року й дев’яти місяців. Але вони були не єдиними, кого врятувала українська родина. Водночас українці надавали прихисток Пейсю й Голді Сигалам та їхньому 12-річному синові Михайлу. Протягом чотирьох місяців вони переховувалися на родинному обійсті Ситнюків, а згодом облаштували землянку в лісі, де й зустріли прихід Червоної армії.

Після вигнання 30 грудня 1943 р. з містечка Погребище нацистів Песя та Клара з групою євреїв вирушили до м. Київ у пошуках родичів, де й осіли після війни.

Вони майже щороку приїздили в містечко на могили загиблих родичів і завжди відвідували своїх рятівників, надсилали їм листівки, вітаючи зі святами. Завітали на весілля доньок та старшої онуки Петра й Марії.

У 1970-х рр. Клара Левіт (Плотиця) емігрувала до США. У 1992 р. вона розшукала дітей тоді вже покійного Петра та Марії Ситнюків, поновила листування і сприяла тому, щоб Держава Ізраїль визнала подружжя Ситнюків та їхніх п’ятьох дочок Праведниками народів світу.

9 липня 1997 р. Яд Вашем удостоїв цього звання Петра й Марію Ситнюків, а також їхніх доньок Ярину, Федору та Єфросинію. 19 січня 2004 р. почесну відзнаку отримали й Ганна Гарник (Ситнюк) та Софія Іщенко (Ситнюк).