Банк портретів / Слободяник Олексій, Олександр та Мотрона

Слободяники Олексій, Олександр та Мотрона

Напередодні Другої світової війни Олексій Слободяник разом із батьками проживав у с. Флорине, передмісті Бершаді, на Вінничині. Із початком війни став підпільником, тримав постійний зв’язок із партизанами. Працюючи в ресторані, він багато про що дізнавався від німців, а вночі часто ходив у ліс до побратимів. Наприкінці серпня Бершадь опинилася під владою румунських окупантів, у місті з’явився табір для місцевих євреїв та євреїв із Бессарабії.

Якось у 1942 р. Олексій, перебуваючи неподалік табору, побачив хлопчика, який проліз під колючим дротом і вийшов у місто. Це був Давид Гершенгорін, ровесник його сина. Олексій заговорив із ним, але Давид, який знав лише румунську мову та ідиш, нічого не розумів і дуже злякався. Чоловік показав пальцем на губи, щоб мовчав і йшов за ним. Вдома разом із дружиною Мотроною хлопця викупали, переодягнули, нагодували.

Своєму синові наказали: «Сашко, це – твій двоюрідний брат із Молдавії, так всім хлопцям і кажи…».

Сашко взявся вчити нового брата української мови. Незабаром Давид зміг розповісти Слободяникам, що він родом із с. Собар, що в Молдові. Батька в перші дні війни мобілізували на фронт. Мама Двойра з двома синами дев’яти і трьох років та старими батьками евакуюватися не змогла. Під час депортації євреїв Бессарабії до Трансністрії восени 1941 р. Давиду довелося сотні кілометрів нести на плечах молодшого братика. У містечку Вертюжани (Молдова), помираючи в нього на руках, маленький Зіма просив хоча б шматочок хліба із цибулею.

Вже в Україні, у Касауцькому лісі, назавжди залишився дідусь. Дорогою до с. Єланець померла бабуся. Щоб вижити, Давид із мамою Двойрою пили воду з калюж, їли листя та кору. У Бершаді вони опинилися в гетто, звідки Давидові одного дня вдалося втекти. Разом із Сашком вони кілька разів пробиралися до гетто, щоб передати мамі Двойрі продукти харчування.

Одного разу Олексій і Мотрона дали Давидові жіночий одяг і наказали потайки віднести його мамі. Увечері вона переодяглася і змогла втекти з табору. Протягом місяця родина Слободяників переховувала жінку в себе на горищі, а пізніше її перевели до родичів, які проживали на околиці села. Там Двойра перебувала до вигнання нацистів. Олексій Пилипович під час окупації продовжував займатися підпільною діяльністю. У 1943 р. приєднався до партизанського загону. Під час однієї з операції дістав поранення і невдовзі помер.

Після війни Двойра з Давидом повернулися до Молдови, оселилися в с. Дрокія під Бельцями. Давид виріс, одружився на вчительці Раїсі Ерліх, але його не полишали думки знайти свого «двоюрідного брата» Сашка. Багато разів писали з дружиною на Вінниччину, де, як вважали, залишилися жити після війни Слободяники, та все марно. У 1975 р. разом із синами поїхали до села, у якому, вірогідно, могли знайти своїх рятівників. Випадково познайомилися з місцевою вчителькою, яка не лише згадала родину Слободяників, але й дала їм адресу, за якою вони стали проживати – с. Станіслав на Херсонщині.

Олександр Слободяник після закінчення школи вступив до фабрично-заводського училища, хоча дуже мріяв про художню освіту. П’ять років працював будівельником та транспортником на Донбасі. Хвороба мами змусила родину переїхати на південь. Уже на Херсонщині зустрів майбутню дружину Олену, народилася дочка Людмила, і продовжилася його трудова біографія. Працював у сільгосптехніці, агрофірмі «Лиман», місцевій школі. Без відриву від виробництва закінчив Бердянський технікум виноградарства та виноробства, споруджував виноробний цех, працював технологом, начальником винцеху, потім – у відділі капітального будівництва.

У 1977 р., через 32 роки розлуки, на Херсонщині зустрілися «двоюрідні брати» Давид Гершенгорін і Олександр Слободяник. Відтоді відновилася дружба між родинами. З часом сім’я Гершенгоріних переїхала до США, живуть у Нью-Йорку (Бруклін). Давид та Раїса мають двох синів – Болеслава та Наума, онуків. І вже побратимські стосунки між українською та єврейською родинами підтримують нащадки колишнього бранця Бершадського гетто і сина його рятівника.

«Звичайно ж, головною особою тих тяжких подій, що зріднили нас з Давидом, був мій батько. Він зміг розділити чужий біль, чуже нещастя, піти на ризик заради інших, хоча ставив під загрозу й наше з матір'ю життя. Добро можна викликати лише добром». Зі спогадів Олександра Слободяника.

У 1993 р. Олексій Пилипович, Мотрона Сергіївна та Олександр Олексійович Слободяники удостоєні звання «Праведник народів світу».

Світлана Даценко

м. Київ

Національний Музей історії України у Другій світовій війні

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі