Сохацькі Павло, Ганна та Ніна

Павло та Ганна Сохацькі мешкали в містечку Кодня (нині – с. Кодня Житомирського району) на Житомирщині. Мали велику господарку, обробляли землю. На початку 1920-х рр. краєм почала ширитися колективізація. Щораз частіше з’являлась інформація, що неприхильних до неї заможних селян називають «куркулями» й карають за непокору – виселенням чи навіть арештами. Тому в 1927 р., коли почали створювати коднянський колгосп, Павло Антонович одним із перших віддав туди все своє господарство. Згодом він стане головою цього колгоспу, пізніше – сільської ради.

До початку німецько-радянської війни в Павла й Ганни народилося десятеро дітей: Володимир, Ніна, Павло, Леонід, Галина, Петро, Анатолій, Раїса, Михайло та Віктор. Загалом у родині було 16 синів та дочок. Троє померли в малолітньому віці. Родина була дружною, всі допомагали одне одному. За добре ставлення Павла Антоновича поважали сусіди та односельці.

«"Бог дає всім однаково. Тим, що він послав, потрібно поділитися з ближнім", – не раз він [Павло Сохацький] говорив…». Зі спогадів Ніни Шпак (Сохацької)

Серед знайомих родини були українці, поляки, євреї. На початку ХХ ст. Кодня була одним зі штетлів на Волині. У 1923 р. єврейська громада налічувала 760 осіб. Функціонувала Коднянська єврейська рада, яка зосередила свою роботу на зборі податків, поліпшенні санітарного стану крамниць, проведенні ярмарків, упорядкуванні вулиць та майданів, боротьбі з самогоноварінням, активізації роботи клубів, гуртків, створенні пожежкому, впорядкуванні єврейської школи, синагоги. Було ухвалено рішення про ведення діловодства мовою їдиш.

«…Зі мною в класі вчилися Фіма Грінберг і Гарбер Мока. Я сиділа з ним за однією партою. Я трохи соромилася сидіти з хлопцем… Він мені цукерки приносив… Ми з дівчатами та хлопцями ходили в синагогу. Нам було цікаво подивитися, як там усе проходить, якою була синагога…». Зі спогадів Ніни Шпак (Сохацької)

Із початком німецько-радянської війни Павло Антонович залишився на місці – для евакуації господарства. Старшого сина Володимира мобілізували до Червоної армії. У травні 1944 р. він загине, і батько не переживе звістки про його смерть.

8 липня 1941 р. населений пункт зайняли німецькі війська. Нова окупаційна влада встановлювала свій порядок життя місцевих жителів. Усіх євреїв змусили зареєструватись і носити пов’язку із жовтою зіркою. На початку серпня 1941 р. були перші жертви.

«…На мотоциклах і в критій машині в Кодню приїхав загін есесівців, вони заарештували 35 євреїв у віці від 16 до 50 років... Їх повезли до Жовтого Яру, змусили викопати яму й там усіх розстріляли…». Зі спогадів М. Кравчука, жителя с. Кодня

Біля Жовтого Яру, природного кар’єру між с. Кодня та сусіднім с. Вертокиївка, пролягає вузькоколійка, поруч – р. Коденка. Саме це місце стало останнім притулком для приречених.

«Був 1941 рік. Німці захопили наше містечко, в якому споконвіку разом жили українські і єврейські сім’ї. Коли німці стали заарештовувати євреїв, то саме наша багатодітна родина вирішила допомогти єврейським дітям...». Зі спогадів Ніни Шпак (Сохацької)

У містечку діяв притулок для сиріт, були там і єврейські діти. З початком переслідувань євреїв сім’я Сохацьких одразу збільшилась удвічі. Павло Антонович прихистив у своїй оселі сиріт.

«…Ми жили в маленькій хатинці. У війну нас було семеро дітей. Тато ще й шістнадцять сиріт узяв. На полу всім як постелили, то лежали від самої лавки до ліжка… Із соломи намостив великі кулі́, застелив полотняним рядном. Подушок на всіх не було, брали в мішок сіно – і такі подушки. Укритися теж не вистачало, то брали свити. Чужі діти лежали посередині, а свої по краях. То вони вкриті, а я так калачиком скручуся, бо холодно, так до дня і пролежу… Отакий тато був, любив людей, останнє міг віддати…». Зі спогадів Ніни Шпак (Сохацької)

Родина Сохацьких уберегла від загибелі 20 дітей. Під час обшуків вони ховалися то в льоху, то в кукурудзі, то в копиці сіна, де Павло зробив схованку. Час був тривожний. Не раз доля Сохацьких зависала на волосині. Одного разу окупант багнетом проштрикнув кілька разів копицю сіна, але на дітей не натрапив. Іншого разу солдат випустив кулеметну чергу по кукурудзі, малі припали до землі, а кулі просвистіли над самісінькими їхніми головами.

«…Прийшли німці й за нашим татом. Мама сховала його в ліжку, накрила соломою, а ми всі, діти, сіли зверху. Німець побачив, що немає чоловіків у хаті, й пішов геть. Згодом німці оточили наше містечко, наїхали солдати з вівчарками, і поліцаї зігнали всіх євреїв у центр. Вишикували вздовж дороги до синагоги. Старих і дітей поліцаї підганяли палицями. Колона рушила, а ми дивились їм услід і плакали, так ми прощались зі своїми односельчанами… Дітей і жінок розстрілювали в одній ямі, чоловіків в іншій…». Зі спогадів Ніни Шпак (Сохацької)

Краєзнавець Микола Кравчук зазначає, що у вересні 1941 р. гітлерівці зігнали всіх євреїв населеного пункту в один будинок, наказавши взяти із собою цінні речі. Потім привели до синагоги, де посадили в три вантажівки й оголосили, що повезуть на аеродром, а потім відправлять у Палестину. Натомість усіх доправили до Жовтого Яру. У кар’єрі була викопана велика яма. Євреїв роздягали, забирали цінні речі, групами підводили до неї і там страчували. За даними істориків, у 1941 р. було знищено 185 коднянців. Уціліла тільки вчителька Віра Векслер, якій Олена Когут дала свій паспорт.

«…З татом працювали Шульц, брати Коденські, Дубовий Михайло Абрамович, голова колгоспу… Вони у нас ховалися. Приходили мої однокласники Фіма Грінберг і Мока Гарбер… Ще у нас ховалася Віра Векслер, вона була вчителькою. Потім вона була в моєї тьоті Соні, батькової сестри. Пізніше тато завіз її на вокзал, вона сіла в потяг і поїхала в Дніпропетровськ. Там її ніхто не знав, і так вона врятувалася. Усе життя дякувала за це, казала: "Ніна, якби не твій батько і не твоя тьотя, мене б не було"…». Зі спогадів Ніни Шпак (Сохацької)

Коли закінчилася війна, врятовані діти роз’їхалися по світу, але підтримували зв’язок із Ніною Павлівною. Серед урятованих – Клара Бурова. Історію свого порятунку переповідала дітям та онукам. Її донька Кіра Бурова посприяла, щоб розповідь пані Ніни ввійшла до колекції усноісторичних свідчень про Голокост в Україні та порятунок євреїв родиною Сохацьких Фонду Shoah Стівена Спілберґа. У 1997 р. на згадку про цю подію Фонд Shoah надіслав лист-подяку Ніні Павлівні. Єврейська громада м. Житомир високо цінувала подвиг Ніни Сохацької та її батьків. Стараннями рятівниці на місці розстрілів євреїв установлено два окремі однакові пам’ятники. Один – на чоловічій могилі, інший – на жіночій, адже розстрілювали жінок і чоловіків порізно. Ніна Павлівна часто приходила на те місце, доглядала за ним. Нині її справу продовжили діти та вихованці Коднянського ліцею № 1, які вивчають історію рідного краю.

«Мама завжди ходила до пам’ятників, прибирала, спілкувалася з ними [загиблими], бо всіх їх знала. Розповідала нам, як їх вели на розстріл і все село плакало, але підійти ніхто не міг […]. Німці ще кілька днів охороняли це місце й відганяли людей, бо селяни рвалися до могили, сподіваючись іще когось урятувати…». З розповіді Тетяни Огір, доньки Ніни Павлівни