Банк портретів / Суботенко Феодосій, Марія та донька Ніна

Знайдене кохання

Селяни Феодосій Суботенко, його дружина Марія та донька Ніна жили на хуторі Жерембівщина, що на околиці села Лебединці  (нині Андрушівського району Житомирської області).  У липні 1941 р.  нацистські війська окупували цю територію, а у квітні 1942 р. у двері будинку Суботенків постукав поранений солдат, який  утік із полону.  Він назвався Іваном і попросився  переночувати.

«Я в цей час була в іншій кімнаті, у тайнику, і все чула. Справа в тому, що мені і моїй двоюрідній сестрі Юлі недавно вдалося втекти з колони односельчан, коли нас через ліс вели в Андрушівку на угон до Німеччини. Добралася до хутора Жерембівщина, але мало хто знав, що я знову вдома і ховаюся. Раптом незнайомець запитав: «А де ваша Ніна?» Мама відповіла, що мене забрали в Німеччину. Правда, каже, говорять, що двоє дівчат втекли, але дочки вдома немає…» Зі спогадів Ніни Суботенко (Богорад)

Неочікуваного гостя нагодували, поклали спати на сіннику. Зранку Ніна  поспілкувалася  з ним. Дівчина розповіла, що вона одна з тих двох  остарбайтерок, які втекли від примусового вивезення до Німеччини. Наступного дня  Івана почала  трусити    лихоманка. Суботенки розуміли, що без  лікаря  тут  не обійтися, однак  гість  попросив не кликати сторонню людину і зізнався в своєму єврейському походженні.

Коли нацистська Німеччина розв’язала війну з Радянським Союзом,  киянин  Яків (Яня) Богорад  був  у лавах Червоної армії, де проходив строкову військову службу. У перші   бої  з ворогом вступив на кордоні.  Під час  одного  бойового  зіткнення  дістав  важке поранення й  потрапив у військовий госпіталь, а з  приходом  окупантів  його  відправили  в  табір для військовополонених.

 «Після важкого поранення в голову Яня в нестямі лежав у польовому лазареті. Прийшли німці, і медперсонал повинен був передавати відомості про поранених адміністрації нацистських концтаборів…» Зі спогадів Ніни Суботенко (Богорад)

У таборі Яків Богорад назвався Іваном Христюком із села Червоне Житомирської області. Незабаром адміністрація відпустила його додому  разом із багатьма іншими українцями  збирати врожай для окупантів. Проте на цьому випробування Якова не закінчилися. Як людину із сумнівною довідкою, «безпаспортного», його запроторили в ешелон, що відбував  до Німеччини. Але юнакові  вдалося вистрибнути з потяга.  Через кілька тижнів на околиці Лебединців Іван зустрів знайомого і запитав,  де найбезпечніше прижитися. Той вказав на Жерембівщину. Невдовзі  втікач найнявся  на хуторі в господарів  пасти худобу за їжу і нічліг. Місцеві порадили Іванові завітати до Суботенків, мовляв, там він зможе знайти прихисток.

Суботенки  власними силами поставили Якова на ноги. Він мав слов’янську зовнішність, добре говорив українською. Вилікувавшись,  став організатором антинацистського підпілля на  Житомирщині. Прикриттям  для нього   слугувала робота пастухом,  оскільки  він міг вільно, без  підозр,  переміщатися населеними пунктами регіону. Місцеві знали його як Івана Христюка. Залишивши в Києві батька Залмана Богорада, матір Лію Лівшиц та сестру Рахель, Яків не мав жодних звісток про їхню долю й  дуже  хвилювався за рідних.

 «Ми ніколи і нікому не казали, що він єврей, а він і не дуже був схожим на єврея. Він був надзвичайно ерудований… В той час ми всі були патріотами у боротьбі з Німеччиною. Ми не звертали уваги,  хто він чи якої  національності… Тим більше, що мій батько завжди мав хороші відносини із євреями. З райцентру до нас постійно приїжджав єврей Лейба і шив нам усім одяг… Так що наша сім’я ніколи не була проти якоїсь нації,  і нас це ніколи не бентежило». Зі спогадів Ніни Суботенко (Богорад)

Сім’я Суботенків була впевнена, що їхні знайомі та сусіди не видадуть їх. Саме тому, навіть знаючи про страшну відповідальність за переховування єврея, вони майже на відчували страху.  Невдовзі  між Ніною та Іваном зав’язалася  міцна дружба, яка переросла в  кохання

 «У нашій диверсійній групі на п’ятдесят осіб було лише п’ятеро дівчат. Я вже було більш-менш  грамотна, закінчила два курси технікуму, була в Києві, могла розмовляти на різні теми, читала книжки, а він (Іван) завжди ставив мені запитання… Ми з ним дуже часто спілкувалися… Потім разом почали ходити на різні завдання в окупованих селах. Ось так ми і зійшлись…» Зі спогадів Ніни Суботенко (Богорад)

З часом почуття ставали міцнішими й теплішими.  Ніна з Яковом усе частіше мріяли про  спільне майбутнє. З поверненням Червоної армії чоловік через важке поранення й втрату рухливості пальців  руки був комісований. На початку 1944 р. він повернув собі  справжнє  ім’я.

 «Одного разу перед поїздкою в Київ для доповіді про свою підпільну діяльність Іван запитав у мене: «Все-таки,  незважаючи   на те, що я єврей, ти  погодилася б  вийти за мене заміж?»  Я відповіла йому, що його єврейське походження не має для мене жодного значення,  і погодилася». Зі спогадів Ніни Суботенко (Богорад)

У 1946 р. Ніна Суботенко змінила своє прізвище  і  стала Ніною Богорад.  Протягом усього подружнього життя вона не задумувалася  над тим, що в годину найбільшої небезпеки разом із батьками  врятувала свого майбутнього чоловіка.

Яків  Богорад помер у 1984 р. 28.07.1998 р. Феодосію та Марії Суботенкам  присвоєно   звання Праведників народів світу.  22.02.1999 р. це звання отримала й  Ніна Богорад (Суботенко).

Володимир Кримінський

м. Київ

Національний Музей історії України у Другій світовій війні

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі