Сікорська Катерина та Гутор (Сікорська) Ірина

Століттями у старовинному галицькому містечку Підгайці співмешкали євреї, українці, поляки, чехи. Напередодні Другої світової війни єврейська громада була найчисленнішою і налічувала понад 3 тис. осіб, що становило близько 60 % кількості населення.

Із настанням Другої світової війни в 1939 р., місто опинилося під контролем радянських військ і було інкорпороване до УРСР.

Після нападу нацистської Німеччини на СРСР, уже на початку липня 1941 р., його захопили частини Вермахту. Того самого місяця німецька окупаційна влада створила там юденрат та єврейську поліцію. На єврейське населення було накладено грошову контрибуцію та різноманітні податки, подеколи здорових євреїв залучали до примусових робіт.

Перша нацистська ліквідаційна акція відбулась у м. Підгайці у вересні 1942 р., коли силами німецької поліції безпеки, жандармерії та місцевої допоміжної поліції було заарештовано й вивезено до табору смерті Белжець близько 1 тис. місцевих євреїв. Акція супроводжувалася розстрілами просто на вулицях.

Тоді в місті було створено гетто, яке проіснувало до червня 1943 р.

Небезпека голоду, хвороб та екзекуцій змушувала євреїв шукати порятунку поза межами гетто, сподіваючись на допомогу людей інших національностей.

У вересні 1942 р. родина Кресселів намагалася знайти прихисток у своїх українських сусідів Сікорських.

Катерина Сікорська була 41-річною вдовою й сама виховувала трьох доньок: Ірину (13 років), Христину (10 років) та Марію (9 років). До війни Кресселі та Сікорські мали дуже теплі, дружні стосунки. Пані Крессель була лікаркою, і коли Катеринині діти хворіли, завжди приходила на допомогу, не беручи плати за лікування. Своєю чергою українка, маючи в господарстві корову, віддячувала продуктами.

«Сини Кресселів завжди приходили до нас у гості. Часто [ми] ходили до їхнього батька в книжковий магазин і отримували від нього подарунки. Під час українських свят вони вітали нас, а ми поздоровляли [їх] з їхніми святами». Зі спогадів Ірини Гутор (Сікорської)

Коли німці організували гетто, Катерина разом із дітьми носила сусідам їжу. У якийсь момент, коли ситуація в ньому стала критичною, Крессель звернулася до Сікорської з проханням сховати її синів Леона та Адольфа (14 і 17 років), і та без роздумів погодилась допомогти.

Катерина та її брат Іван Луців викопали й облаштували схованку під підлогою в кухні свого будинку. Обійстя Сікорських стало прихистком не тільки для двох хлопчиків, а і для ще одного єврейського знайомого Катерини – фотографа Мойше Кляра. Перебуваючи ще в гетто, він завдяки Катерині Сікорській організував постачання в’язнів «арійськими документами».

«Фотограф Кляр – то був наш знайомий. У Підгайцях був лише один фотограф, і всі люди його дуже добре знали, і ми теж його знали. Коли мама виходила заміж, він робив шлюбні фотографії для мами і для тата. Він приходив і просив, щоби мама ходила в село Вербів, там один пан жив, і він умів виготовляти арійські папери. Мама попросила, щоби так не було замітно, свого брата Івана Луціва, щоби чередуватися. Пан Кляр писав записку: кому – і роки тих осіб, і мама носила то». Зі спогадів Ірини Гутор (Сікорської)

Саме завдяки таким документам на ім’я Богдана Товпаша пережив Голокост син Мойше Кляра Леон.

Катерина Сікорська переховувала у прихистку під підлогою трьох своїх єврейських сусідів упродовж дев’яти місяців.

Але в березні 1943 р. за доносом до її будинку прийшли есесівці та поліцейські з обшуком.

«Балицький бив мене гумовою палицею по голові, а Герман – шкіряними рукавицями по лиці, й допитувалися, де ховаються євреї. Я їм відповіла, що ніяких євреїв ми не переховуємо. Проводячи обшук і, простукуючи підлогу в кухні, знайшли схованку, в якій переховувались Мойше Кляр, Леон та Адольф Кресселі. Їх арештували і відвезли в Тернопільське гестапо». Зі спогадів Христини Корпан (Сікорської)

Наступного дня, зробивши засідку біля будинку Сікорських, Катерину схопили німці. Кілька місяців вона провела у в’язниці м. Бережани. Згодом її перевезли до м. Тернопіль, де й засудили до смертної кари. У серпні 1943 р. рятівницю було страчено.

«Від Підгаєць до Бережан є 30 км. Ми не мали мамі що везти, хіба що хтось там із людей дав якогось хліба чи кусок сиру. І так ми до мами приїжджали кожної неділі, ми стрічалися з нею, але ми їй нічого не могли сказати, ні вона нам, ми плакали, і все вона казала: “Що мої діти бідні будуть робити?..”» Зі спогадів Христини Корпан (Сікорської)

Доля Мойше Кляра та братів Кресселів невідома.

Після загибелі матері, осиротілі доньки Катерини мусили поневірятися й самотужки давати собі раду. До завершення війни – жили й виховувались у родичів та знайомих.

Наприкінці 1980-х рр. урятовані члени родини Клярів розпочали процес клопотання про визнання Катерини Сікорської Праведником народів світу. 28 травня 1995 р. Яд Вашем удостоїв її разом із донькою Іриною Гутор (Сікорською) цього почесного звання.

Сучасні підгайчани також зберігають пам’ять про свою землячку-рятівницю: одну із сучасних вулиць міста названо на її честь.

Про подвиг Катерини Сікорської відомо й за океаном. У 2011 р. українсько-канадська журналістка та режисерка Ірина Корпан зняла документальну стрічку «She Paid The Ultimate Price» («Вона заплатила життям»), присвячену шляхетному вчинкові її бабусі Катерини Сікорської, а відома канадська письменниця Марша Форчук Скрипух написала книжку для дітей «Don’t tell the Nazis» («Не кажіть нацистам»), в основі сюжету якої лежить історія родини Сікорських.