Банк портретів / Шевальов Євген та Андрій

Шевальови Євген та Андрій

Євген Шевальов народився в 1878 р. в шляхетній одеській родині. Здобув вищу освіту в Імператорському Новоросійському університеті (нині – Одеський національний університет імені І.І. Мечникова). Відомий лікар-психіатр, доктор наук, професор, завідувач кафедри психіатрії Одеського медичного інституту, автор понад 100 наукових робіт.

За 68  років життя Євгену Олександровичу довелося пережити чимало тяжких моментів, але девізом життя видатний лікар обрав формулу: «Визнання святості життя – це першоджерело моралі».

Випробування почалися ще в молодості, коли Євген захворів на туберкульоз легень. Дякуючи рідним, йому вдалося пройти курс лікування в одному зі швейцарських санаторіїв. Саме в Швейцарії молодий Шевальов познайомився з майбутньою дружиною, лікарем-хірургом Євгенією Яновською. Справжня любов допомогла подолати молодому подружжю такі випробування, як незгоду батьків на шлюб, тривале життя на відстані, голод і тяготи, пов'язані з вихованням чотирьох дітей в непрості часи.

Від 1927 р. подружжя Шевальових працювало в Одеській психіатричній лікарні. У жовтні 1941 р. на лікуванні в ній перебувало близько 600 пацієнтів, половина з якихих – євреї. Серед персоналу клініки було теж чимало євреїв. У найважчі дні Євген Шевальов добровільно взяв на себе керівництво закладом. А після того, як ворожий снаряд влучив у будинок Шевальових на вул. Гоголя, 9, психіатрична лікарня стала домом для всієї родини.

Євген Олександрович видав розпорядження оформити історії хвороби на всіх співробітників єврейського походження, змінити імена й розмістити у відділеннях як пацієнтів із «легкою» формою захворювання. Серед врятованих медиків були санітар Михайло Гершензон та медсестра Гіта Вексельман. На справжніх пацієнтів теж швидко переписували медичні картки з вигаданими іменами. Допомагав у цьому молодший син професора Андрій Шевальов, студент медінституту. Юнак друкував євреям посвідки, що підтверджують особу й місце проживання. А після того, як їх завіряли в ЖЕКу, додруковував «православного віросповідання». Так на початок 1942 р. у списках пацієнтів психлікарні не було жодного єврея. Ніхто із 67 співробітників лікарні не доніс окупантам про «фальсифікації» Шевальових. Але ситуація залишалася надзвичайно небезпечною. Район Слобідка, де розташовувалася клініка, за румун був перетворений на гетто. Туди зганяли євреїв з усього міста, а далі переправляли в місця масового знищення, переважно в с. Богданівка, Доманівка та Ахмечетка (нині Миколаївської області). Невдовзі в одному з відділень лікарні розмістилася румунська таємна поліція – Сигуранца. Коли окупанти заходили з перевіркою, Євгеній Олександрович пропонував їм самим перевірити палати, але попереджав, що серед пацієнтів є хворі на тиф і малярію. Як правило, це відлякувало перевіряючих.

Але візити представників окупаційної адміністрації були не єдиною проблемою. Труднощів додавали голод, холод та відсутність медикаментів. Звичайно, ці фактори впливали на смертність у лікарні, особливо в першу окупаційну зиму, але жоден пацієнт не помер насильницькою смертю. Був період, коли в усій клініці опалювалося лише одне приміщення, тому грітися доводилося по черзі. Андрій із кількома співробітниками ходив одеськими базарами та навколишніми селами, обмінюючи речі померлих пацієнтів на продукти харчування.

Крім персоналу та пацієнтів, у психлікарні знайшли прихисток друзі та знайомі родини Шевальових. У січні 1942 р. Андрій привів до батька в лікарню свого однокурсника Володимира Тендлера, якому вдалося втекти з колони депортованих. Професор Шевальов пояснив хлопцеві, як симулювати симптоми психічного захворювання, щоб його можна було видати за нового хворого. Згодом у лікарню поступила ще одна схожа «хвора» – Лілія Раппопорт. 17-річна дівчина дивом уникла розправи. На її очах розстріляли бабусю, маму та сестру. Лілія дісталась до м. Одеса й попросила допомоги в Андрія Шевальова, з яким познайомилася на будівництві оборонних рубежів восени 1941 р. До кінця окупації дівчина перебувала в психлікарні під виглядом пацієнтки з аутизмом.

Професор Шевальов знав про розстріли душевнохворих у м. Київ, Вінниця, Херсон, Миколаїв, усвідомлював можливі наслідки своїх «фальсифікацій», але продовжував порятунок. Завдяки самовідданості й гуманізму Євгена Шевальова психіатрична лікарня в окупованій Одесі стала острівцем надії на життя.

Євген Олександрович помер у 1946 р. Його дружина Євгенія Никодимівна, яка у справі порятунку євреїв завжди була поруч із чоловіком, пережила його на 22 роки.

Молодший син Андрій Євгенович добровольцем пішов на фронт, у складі 34-ї гвардійської стрілецької дивізії пройшов майже всю Східну Європу. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Після війни став біологом, захистив докторську дисертацію.

Старший син Є.О. Шевальова – Володимир – лікар-офтальмолог, доктор медичних наук, професор. Під час німецько-радянської війни очолював хірургічний госпіталь на базі Українського інституту очних хвороб. Разом із госпіталем евакуйований у м. Севастополь, керував групою очної хірургії 25-ї стрілецької Чапаївської дивізії й одночасно виконував функції головного офтальмолога Приморської армії.

У 1998 р.Стівен Спілберг від одеської емігрантки в США дізнався про події, схожі до сюжету його фільму «Список Шиндлера», які відбувалися в психіатричній лікарні м. Одеса. Цього самого року спілберговці записали спогади Андрія Шевальова.

12 квітня 2001 р. Яд Вашем посмертно удостоїв Євгена та Андрія Шевальових звання «Праведник народів світу».

Світлана Даценко

м. Київ

Національний музей історії України у Другій світовій війні

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі