Шулежко Олександра

Олександра Максимівна Шулежко народилася в 1903 р. в с. Михайлівка Драбівського району на Черкащині в заможній селянській родині Шелудьків. Дівчина добре навчалася в гімназії, але більшовицький переворот зруйнував життєві плани. Родина була розкуркулена й ледь зводила кінці з кінцями.

18-річною Олександра вийшла заміж за Федора Васильовича Шулежка. Адвокат за фахом, він прийняв сан священика Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), служив парафіянам с. Леськи Черкаського району. Дружина поділяла релігійні переконання чоловіка, вона стала йому надійною опорою та другом. У родині народилося четверо дітей (один із синів помер у дитячому віці).

Інспірований більшовиками перехід до радикальної боротьби з релігією, який розпочався ще наприкінці 1920-х рр., призвів до ліквідації УАПЦ. У 1937 р. Федір Шулежко був відправлений до ГУЛАГу.

Вагітна третьою дитиною 34-річна Олександра із сином Вадимом і донькою Аллою опинилася на вулицях Черкас. Жінка відчайдушно намагалася вижити, бралася за будь-яку роботу, але тавро «дружини ворога народу» стояло на перешкоді нормальному існуванню.

На щастя, на допомогу прийшла знайома директорка Черкаського дитячого садка № 4. Вона взяла Олександру на роботу, прилаштувала у своєму закладі щойно народжену доньку Ларису та направила жінку на курси дошкільних робітників. До літа 1941  р. Олександра Максимівна працювала вихователькою.

Після окупації Черкас нацистськими військами жодний навчальний заклад у місті не працював. Вулицями бродили юрби безхатченків, серед яких чимало дітей та підлітків.

«…Хотілося щось зробити саме для дітей. Пішла в міську управу. Звернулася до голови з проханням допомогти. На моє прохання організувати дитячий садок згоди не дав. Натомість дав дозвіл на відкриття дитячого притулку. Дуже, видно, йому надокучили бродячі діти. Проте, крім дозволу на відкриття, більше нічого від голови не отримала…». Зі спогадів О. Шулежко.

Відчуваючи силу, енергію й нестримне бажання допомогти, Олександра організувала через міську управу в будівлі колишнього дитячого садка № 4 будинок для безпритульних дітей, сама підібрала надійний персонал.

«…Почали з’являтися діти. Їх або приводили, або надсилали. Що робити?! Запропонувала колишнім вихователям дитсадка й кухарю, з якими раніше працювала, допомогти в організації цієї справи. Обидві жінки погодилися, хоча договір був такий, що платити ніхто не буде, а працювати доведеться багато, беззмінно…». Зі спогадів О. Шулежко.

Кількість дітей Черкаського притулку постійно збільшувалася. Спочатку їх було 10, восени 1942 р. – 102. Близько 25 із них були євреями.

Вихованці потрапляли у притулок різними шляхами. Одну дитину Олександра Максимівна знайшла на вулиці. Дитя сиділо біля мертвої матері, яка загинула під час бомбардування. 4-річного Володю Пінкусовича підібрала на території місцевої тюрми: він і його батьки переховувалися під російськими іменами, але були викриті. 11-річний Ерлен Барановський потрапив до притулку після загибелі бабусі. Ще кілька єврейських сиріт – Олена Бурковська, Володя Крам, брати Аркадій та Володя Чижики, Костя Надточия – втратили своїх рідних.

«У 1942 році мою маму, дідуся, бабусю та дядька привезли із с. Тубільці Київської області в Черкаську тюрму. Мою матір, яка тримала мене на руках, бабусю, дідуся, дядька поставили біля стінки для розстрілу. Одна жінка підбігла й забрала мене. Пролунали постріли. Усіх моїх родичів розстріляли. Відтоді в мене з’явилася моя мама, Олександра Шулежко, яка привела мене в притулок…». Зі спогадів В. Пінкусовича.

Олександра Максимівна, приймаючи єврейських дітей, записувала їх українцями, греками, татарами, залежно від кольору волосся та очей. Вона цілком усвідомлювала, що за переховування євреїв її чекала смертельна кара, що вона ризикує не лише своїм життям, а й життям своїх рідних. Проте завдяки сміливості, винахідливості, знанням німецької мови їй щоразу вдавалося вводити в оману окупаційну адміністрацію та місцеву поліцію.

Майже два з половиною роки життя в окупованому місті можна було порівняти з ходінням по лезу. Коли до дитячого будинку з перевірками приходили поліцаї, єврейських дітей зачиняли в «ізоляторі», говорили, що там лежать інфіковані діти. Охочих перевірити там хворих зазвичай не було.

Особливо притулком цікавився начальник поліції м. Черкас Руднєв. Одного разу він наказав привести в комендатуру кількох хлопчиків, які йому видалися досить схожими на євреїв. Щоб захистити дітей та співробітників від небезпечних допитів, Олександра Шулежко наважилася особисто звернутися до черкаського гебітскомісара. Їх зустріч відбулася сам на сам.

Директорові вдалося переконати нацистського очільника, що підозри керівника місцевої поліції стосовно її притулку не мають підстав, що разом із колективом вихователів та німецькою владою вони рятують дітей-сиріт від жебракування, голоду, холоду. Жінка зазначила, що надокучливі перевірки поліції дискредитують в очах вихованців новий нацистський режим. Як з’ясувалося, гебітскомісар також був сиротою. Під кінець розмови він заявив, що буде опікуватися притулком і заборонив будь-кому без його відома перевіряти цей заклад.

На свято Нового, 1943, року гебітскомісар побажав привітати дітей, подивитися виставу та вручити невеличкі подарунки. Нікого заховати не вдавалося. Тож вихователі разом із директором вирішили загримувати дітей до невпізнання. Так і зробили: наклеїли брови, вуса, наділи маски, перуки та одягли карнавальні костюми. Один із єврейських хлопчиків з успіхом танцював грузинську лезгинку, чим викликав хвилю бурхливих оплесків гостей…

Ще однією великою загрозою викриття могла бути неуважна поведінка або необережні слова вихованців. Проте цього не сталося. Внутрішнє життя в притулку було чітко організоване й продумане. Усі діти впродовж дня займалися своїми справами. На невеличкій земельній ділянці вирощували городину, годували курей, двох кіз, кількох поросят. Старші вихованці два дні на тиждень працювали на консервному заводі Шварца, заробляли на харчі. Усі навчалися, відвідували додаткові заняття, гуртки. У дні церковних свят Олександра Шулежко разом із вихованцями влаштовувала показові відвідини місцевого православного храму. До всіх дітей було однакове ставлення. Своїх доньок директорка ніколи не вирізняла серед колективу.

«Для колективу працівників головним завданням було зберегти дітей. Потрібно було не лише нагодувати та одягнути їх, а й згуртувати весь дитячий колектив, довести до їхнього розуміння, що живемо в страшні часи, що всі вони в однаковому становищі, усі сироти, брати, і повинні жити дружно, по-братськи працювати, навчатися. Коли заходив у дитячий притулок сторонній, деяких дітей ховали. Одного разу з поліції прийшли за єврейським хлопчиком. Діти й дорослі сказали, що був такий, але втік…». Зі спогадів О. Шулежко.

Наприкінці 1943 р., коли Червона армія наближалася до міста, гебітскомісар оголосив про евакуацію притулку на Захід. Він мав на меті відправити дітей до Німеччини і навіть оформив на них довідки про німецьке походження (Volksdeutche). Олександрі Шулежко вдалося частину дітей влаштувати до родин у навколишні села, з іншими вона доїхала лише до Вінницької області. Скориставшись розгубленістю окупантів, разом із вихованцями сховалася в с. Соболівка. Навесні 1944 р. Олександра з 20 дітьми повернулася до Черкас.

«Біля потяга нас зустрів офіційний представник від влади. Він наказав мамі відійти від дітей. Не дав навіть з ними попрощатися. На її вигуки про те, що це її діти, що вона їх врятувала, відповів: "Вас ніхто не уповноважував"». Зі спогадів Лариси, доньки Олександри Шулежко

Замість визнання гуманітарного подвигу Олександри Максимівни радянський режим звинуватив жінку у «співпраці з окупантами». Директора притулку відсторонили від спілкування з дітьми. Вихованців її закладу розкидали по різних дитячих будинках СРСР, декого всиновили.

Олександрі Шулежко не дозволили далі працювати за фахом. Єдина робота, на яку вона змогла влаштуватися, – реєстратор у Черкаській районній поліклініці.

Олександра Максимівна відчайдушно розшукувала сина Вадима. У 1941 р. його мобілізували до лав Червоної армії, упродовж усієї війни жодних звісток про себе він не надсилав. Лише влітку 1955 р. мати отримала сповіщення про загибель 19-річного сина. 7 січня 1942 р. на р. Волхов Ленінградської області 2-га армія за перші півгодини наступу втратила вбитими і пораненими 3 тис. бійців. Серед них був і Вадим Шулежко. Цей бій виявився для нього першим і останнім.

Щоб прогодувати себе та доньок, Олександра Максимівна раз на півроку здавала кров, за 23 роки донорства здала 150 літрів крові. Двічі Почесний донор СРСР.

До 1968 р. Шулежко жила з тавром зрадниці, яка співпрацювала з нацистами. Врешті-решт свідки довели, що під час окупації персонал притулку і його директор допомагали Черкаському партизанському загону: переправляли інформацію, харчі та медикаменти, з простирадл робили бинти, інколи переховували партизанів у своїх приміщеннях. За це Олександрі Максимівні вручили партизанський квиток, а в 1985 р. – орден Вітчизняної війни І ст.

Доживала свій вік Олександра Шулежко у дочки в Києві. Вона одержувала листи від вдячних вихованців. Серед тих, хто до останнього дня життя підтримував із нею зв'язок і називав її «мамою», були Ерлен Барановський і Володимир Пінкусович. Вони ж і доклали багато зусиль до вшанування її подвигу.

За день до смерті Олександра Максимівна дізналася, що фонд «Пам’ять жертв фашизму в Україні» виписав їй диплом про присвоєння звання Праведника.

«Був ранок. Я показала мамі диплом і прочитала написані там слова про те, що її подвиг не буде забутий українським народом. Вона послухала й каже: “Дай мені дзеркало”. Подивилася в нього й промовила: “Значить, і я – не остання людина…”». Зі спогадів Лариси, доньки Олександри Шулежко.

Померла Олександра Максимівна Шулежко 25 лютого 1994 р., похована на Лісовому кладовищі м. Києва.

Звання «Праведник народів світу» присвоєне Яд Вашемом 11 червня 1996 р. (посмертно). Її ім’я викарбуване на Стіні Пам’яті Алеї Праведників народів світу в Яд Вашемі. 5 серпня 2013 р. в Черкасах на стіні будинку № 200 на вул. Хрещатик відкрили меморіальну дошку на честь Олександри Шулежко. У 2008 р. світ побачила біографічна брошура Загоріна Р., Шапіро Т. «Пам’яті славетної землячки» (Черкаси: «Вертикаль», 48 с.). У 2015 р. вийшов документальний фільм «Олександра Шулежко. Доля праведниці». У червні 2017 р. Олександрі Максимівні присвоїли звання «Почесний громадянин м. Черкаси».