Ярмолюки Василина та Олександр

На Волині, як і в інших областях України, німецький окупаційний режим нищив єврейське населення, застосовуючи найжорстокіші методи тотальної війни, вчиняючи розправи над місцевим населенням за вияв найменшої непокори.

У часи Голокосту представники інших національностей ставилися до євреїв по-різному: від байдужості до ворожості. Хтось беземоційно спостерігав за тим, як сусідів і знайомих євреїв заарештовували, хтось допомагав нацистам в «остаточному вирішенні єврейського питання», наживаючись за рахунок пограбованого майна, але були люди й з дивною мужністю, добрим серцем і найкращими людськими рисами. Тисячі українців, ризикуючи і жертвуючи собою і своїми сім'ями, рятували й переховували євреїв, з якими століттями жили по-сусідству. Ризик був високим. За приховування євреїв нацисти карали винищенням всієї родини рятівника. За попередніми даними, на території України представниками різних національностей було врятовано більше 17 тис. євреїв. Прикладом цього є подружня пара Олександр і Василина Ярмолюки, заможні селяни, у яких не було дітей, жили в с. Майдан Волинської області.

Одного разу влітку 1942 р. Адам Корнючук, брат Василини, який під час німецької окупації був сільським головою, відвідав їх. Він розповів про селянина, який приніс йому покинуте немовля із запискою, прикріпленою до ковдри. У записці було сказано, що немовля народилося поза шлюбом, і мати не могла ростити його. Адам дізнався що дитина – дочка сім'ї Лейкач, відправлених у Ковельське гетто. Вони не знали, що робити із цією дитиною.

Василина та її чоловік умовили Адама віддати дитину їм. Вони хрестили дівчинку і дали їй українське ім'я Марійка. Весь час окупації вони дбали про неї.

«Нехай розстріляють, але Марійку не віддамо».

Василина й Олександр не знали, що батьки дівчинки Зельда і Моті Лейкачі стежили за долею своєї дитини здалеку і знали, що вона потрапила в хороші руки. Довгий час подружжя Лейкачів ховалося в лісах. Одного разу під час облави їх спіймали та відправили до концентраційного табору Берген-Бельзен. Після звільнення з табору вони повернулися в Майдан і були щасливі дізнатися, що їх дочка досі перебуває в родині Ярмолюків.

Рідні батьки забрали Марійку в 1945 р. Саме тоді всі дізналися, що її справжнє ім’я – Марша. Вони виїхали спочатку до Італії, потім до США. Ще довго Василина плакала вечорами. Та з часом біль згасала. З Америки стали приходити листи і посилки, Василині не переставали дякувати. Постійно висилали фотографії Марійки з незмінним підписом: «Дорогим мамі і татові».

Минуло більше 20 років. Ставши дорослою, Марія шукала зустрічі зі своєю другою мамою. Але це виявилося справою нелегкою. Довелося написати десятки листів, звернень, прохань. Дійшла до самого Брежнєва. І таки домоглася свого – зустріч дозволили в 1967 р. Щоправда, тільки в Києві і з безліччю різних умов: жити в різних готелях, зустрічатися при «потрібних» свідках...

Але матері й дочці це не заважало. За роки життя в Америці Марія забула українську мову. Пам'ятала лише одне слово «мама», але воно було найважливішим. І вона повторювала його сотні разів, ніби намагалася надолужити невимовне за всі ці роки. Марія просила мати виїхати з нею в Америку. «Ні, Марійко, не поїду я туди вмирати», – посміхнулася крізь сльози Василина. Це була остання зустріч американки Марії з її українською матір'ю.

25 вересня 1986 р. Яд Вашем удостоїв Олександра й Василину Ярмолюків почесним званням «Праведник народів світу».

Але на цьому історія хитромудрих сплетінь із людського горя і щастя не закінчилася. Вражена розповідями про долю матері та її волинських рятівників, одна з дочок Марії вирішила, що ці події – далекі і близькі – гідні того, щоб про них знали люди. І зараз в Америці готується у пресі документальна повість. Її героями стануть прості українські селяни, завдяки яким десь на іншому континенті існує чийсь рід і народжуються діти.