Банк портретів / Ярова Софія

Ярова Софія 

Народилася Софія Григорівна 18 вересня 1925 р. в Києві. Її сім’я проживала на тодішній вул. Червоноармійській. Там вона прожила разом із батьками свої перші 15 років. Перших три класи закінчила в школі № 56. Коли в 1936 р. побудували школу № 130, Софія Григорівна продовжила навчання там.

Після закінчення восьми класів почалась війна. Софія відразу ж добровольцем відправилася копати окопи в районі с. Віта-Поштова та противотанкові рови на вул. М. Горького (нині – В. Антоновича). Також у дворах копали ями. Це робилося для того, щоб там ховалися люди від бомбардувань. Уночі Софія Григорівна допомагала возити поранених до госпіталю. 18 вересня 1941 р. був її 16-й день народження. Наступного дня радянські війська покинули місто.

«18 вересня в мене був день народження – виповнювалося 16 років. І в цю ніч війська Радянського Союзу покинули місто, а я нічого не знала. І пам’ятаю, як я стою перед дзеркалом, придумую, яку мені зачіску зробити собі на вечір. Заходить тато, кладе на стіл кілька шматків мила і каже, що не зможе залишитися на свято – в Золотоноші висадився німецький десант, і їхній взвод відправляють за Дніпро. І раптом тато поцілував мене. А у нас у сім’ї це не було заведено. Я відразу зрозуміла, що щось не так. Розшукала маму, і ми кинулися в частину до батька. І ми зрозуміли – радянські війська залишають столицю. О 12-й дня вони пішли, а в годину – підірвали ланцюговий Миколаївський міст через Дніпро. А на наступний день у місто зайшли німці».

Зрештою Софія Григорівна разом із матір’ю залишилися в окупованому місті. Залишаючись у місті, вони наражали себе на велику небезпеку, адже голова сімейства був комуністом. Батько був кербудом і головою профкому комунальних працівників Кагановицького (нині – Голосіївський) району. Додому вони спочатку не пішли. Переночували у двірнички, яка жила неподалік того місця, де зараз розташований Палац «Україна». Того вечора туди також прийшло кілька червоноармійців і районний інспектор міліції Шилов. Наступного дня мати Софії Григорівни вирішила повертатися додому. Ніхто із сусідів не видав їх німцям. Люди по-різному сприйняли прихід німців. Одні раділи, інші боялись, решта просто чекали. Про один із випадків згадала Софія Григорівна:

«Так ось, у дворі нам сказали, що сусід Трохим зустрічав “нову владу” хлібом-сіллю. Однак о 5-й ранку 20 вересня Трохим прийшов до нас і плаче: “Фрося, вночі німець прийшов, і зґвалтували мою Маню. І документи залишились”. Мама віднесла документи в школу № 130, де розташувалися окупанти, і все розповіла».

У будинку, де жила сім’я Бойків, було близько 30-ти квартир. Десь 10 із них займали євреї. Проте ніхто не видав сусідів. Тут свою роль зіграло те, що до війни вони не зважали на національність, а жили та спілкувались по принципу «хто ця людина і що вона чинить». Поступово німці самі почали шукати євреїв і планомірно знищувати їх.

«28 числа вивісили оголошення про те, що всі жиди повинні завтра зранку з’явитися до кладовищ. У думках ні в кого не було про те, що людей можуть просто так розстріляти. У нас у дворі був Сьома Бараш, молодий хлопець-єврей. Він був студентом Харківського інституту, і в цей період якраз повернувся додому з Харкова. Сьома ще й трохи шкутильгав. І він пішов. Більше ми його не бачили. Всі євреї вважали, що їх будуть вивозити на роботу кудись подалі, тому що поряд була залізниця. На 12-ту годину дня 29 вересня пішли чутки про те, що євреїв стріляли. Ті з євреїв, які не пішли у Бабин Яр, почали ховатися. На другий день поліцаї ходили по дворах і шукали євреїв, які не з’явилися. Найчастіше такими були люди похилого віку, які не могли пересуватися. Їх усіх на місці розстрілювали. У нас у дворі мало хто залишився».

Про трагедію Бабиного Яру Софія Григорівна довідалась особисто від свого дядька.

«Мій дядько Петро потрапив у полон і був у Сирецькому концтаборі. Красень, високий, йому було 37 або 38 років. 29 вересня саме ув’язнених Сирецького табору послали закопувати євреїв. Ми викупили його з табору (німці відпускали українців, побачивши довідку про національність) 10 жовтня. Він розповідав, що такого жаху не бачив ніколи. Розстрілювали всіх: чоловіків, дітей, жінок, старих. Крім німців, розстрілювали і українці, і росіяни. Побачив дядько, як несе маленьке дитя жінка, її ведуть на розстріл. Один із поліцаїв хапає дитину за ногу і живим кидає в криваву яму з трупами, після чого розстрілює і матір. Коли ув’язнені закопували трупи, земля ходила ходуном через живих людей під нею. До вечора розстрілювали євреїв, хоча багато дітей повилазили живими. Часто батьки за секунду до пострілу штовхали своїх дітей в яму, після чого ті вночі вибиралися і бігли додому. Були поліцаї, які випускали дітей і навіть самі довозили їх до будинку. Дядько ввечері, ідучи з Бабиного Яру, знайшов консервну банку і розрізав собі ногу дуже сильно, до м’язів, щоб його не брали туди закопувати людей і щоб не бачити цього жаху. Він недовго прожив після цього. У нього швидкоплинно почався туберкульоз, і він помер. Жодна нормальна людина цього б не пережила».

Німці у перші тижні погано орієнтувались у Києві та не налагодили власну агентурну мережу. Власне тому переховувати та рятувати євреїв було легше. У будинку № 127 на вул. Горького жила Соня Пікман. У неї було дві дочки – Неля і Віра, чотирьох та п’яти років. Вона зуміла уникнути розстрілів. На початку 1942 р. керівник будинку, у якому вона жила, вирішила її видати. Вона відвела Соню та її дівчат у штат комендатури в школі № 35. Проте поліцай, який там був, подивився в голубі очі дітей і вирішив їх відпустити додому. Пізніше Соні видали документ про те, що вона українка. Так і жила вона до 1943 р., поки прийшов її чоловік.

«У дворі в нас жила Галя Воєнтроп, але сім’я була неблагополучна, скромна, так що ніхто й не подумав видати їх. Їй було 20 років, вона працювала телефоністкою. Раптом у кінці серпня 1942 р. приходить Галя до мене і каже, що повернулася пішки сім’я Сьоми Липницького».

Софія Григорівна разом із матір’ю пішли провідати своїх колишніх сусідів. Вони розповіли, що повернулися до Києва, бо вважали, що в місті більше можливостей вижити. Проте ситуація у місті загострилась і залишатись у ньому євреям було небезпечно. Тому Тетяна Липницька вирішила звернутися по допомогу до Єфросинії Бойко. У ту ж ніч, незважаючи на комендантську годину, Тетяна Липницька з дітьми опинилися на порозі будинку Бойків. Виявилося, що зять знайомих Бойків наказав їм вигнати єврейську родину з будинку.

«Об 11-й годині чоловік Галі Воєнтроп прийшов додому, побачив Таню і сказав: “Здавати я Вас поліцаям не буду, але забирайтеся прямо зараз!”. І вони втекли до нас».

Кілька днів сім’я Липницьких переховувалась у будинку Бойків. Потім Софія Григорівна разом із Галею Воєнтроп відвела їх до Василькова, у будинок своєї тітки. Звідти за допомогою родичів їх провели в с. Ксаверівка. Там Липницьким вдалося влаштуватись на роботу. Повернулися вони вже до Києва після звільнення, але на цьому історія порятунку членів сім’ї Липницьких не закінчилась. 6 жовтня Сьома Липницький прийшов у солдатському одязі до сім’ї Бойків. Він попросив маму Софії Григорівни вивести його на інший берег Дніпра. Єфросинія дала йому одяг і сказала, щоб залишився переночувати. О 6-й ранку вони разом із Сьомою перейшли на лівий берег. У 1944 р. Сьома загинув.

«Ми допомагали багатьом, але прізвищ їх ми не питали, допомогли десяткам євреїв і не тільки. Весь Київ допомагав євреям і всіх можна було вважати Праведниками світу».

Багатьом допомагала сім’я Бойків, зокрема Єфросинія Бойко. Сусіди прозвали її Бойчиха і завжди зверталися по допомогу до неї. Імовірно, саме її твердий характер та співчуття врятували не одне життя. Майже перед самим звільненням Києва, 25 жовтня 1943 р., сім’ю Бойків заарештували. Врятуватися вдалося тому, що Єфросинія Бойко змогла налагодити контакти з німецькими солдатами завдяки самогону, який вона виготовляла. Звільнившись від арешту, вони покинули місто і виїхали в с. Рославичі. Там 7 листопада вони зустріли Червону армію.

Після повернення до Києва Софія Григорівна працювала телефоністкою на київській станції міжміського зв’язку. А через тиждень дівчат із станції послали прокладати кабель для фронту, рити траншеї, розчищати Хрещатик. Потім було навчання в кіноінженерному інституті, звідки вона перевелася в Учительський інститут. Навчалася на відмінно. Завершила навчання в 1947 р. Працювала вчителем української мови та літератури. Закінчила заочно ще два виші та в 1967 р. стала директором нової школи № 189.

7 вересня 1997 р. Яд Вашем удостоїв Єфросинію Бойко та її доньку Софію Бойко почесним званням «Праведник народів світу». Варто зауважити, що ці звання вони отримали завдяки Липницьким, яких вони врятували. Довгий час ні Софія, ні Єфросинія не вважали себе героями. Вони діяли по совісті та просто рятували людей.

Сергій Казик, студент

м. Київ

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

  • fingerprintАртефакти
  • theatersВідео
  • subjectБібліотека
  • commentКоментарі